Це коротке довге життя. Ірина Бондарук

дітей, дожидає їх у господі з далекої дороги. Ох, ця чарівниця-ніч! Така різна, бентежить душу, народжує сподівання, дарує мрію й надію на щастя та любов, що прийдуть разом з ранком. Ця ніченька то перешіптується з вітром, то переморгується із зорями, то оповиває все таїною, то співає й зітхає, а то раптом заплаче щедрим дощиком. Чарівниця!

      І під цей дощик Дмитро засинає.

      Прокинувшись ранесенько, він почув, як сестра торохтить рогачами, цідить молоко, як наказує дітям, щоб не лізли до дядька – хай поспить, а коли прокинеться, щоб дали йому спокійно поїсти й не заглядали до нього ні в кімнату, ні в тарілку.

      Тихесенько відхиливши двері, сестра занесла й поставила на стіл сніданок, прикривши вишиваним рушником.

      У хаті затишно і чисто. Постелили гостеві у світлиці на високих подушках. Дмитро лежить і не хоче розплющувати очей – так гарно, любо, тепло. Раптом знадвору долинула дитяча суперечка:

      – Не заглядай, розбудиш дядька!

      – А сам?

      – Я тихенько, не розбуджу.

      Щось перекинулося – і перелякані діти замовкли, та, побачивши, що Дмитро вийшов зі світлиці, кинулися йому на руки. Він підхопив їх й усадовив за стіл снідати.

      Як весело йому працюється тут! Він ані хвилини не сидить без роботи, а робота так і лізе йому на очі. Сестра хоч і просить брата ні про що не турбуватися, проте вдячна йому за допомогу.

      За місяць Дмитро поправився, відпочив, аж м’язи грали під шкірою. Проводжали його на вокзал підводою, щоб підвезти до приміського поїзда усе те, чим наділили щедрі родичі. А коли Дмитро рано-вранці вивантажив усе з вагона на платформу, то неабияк розгубився: у мішку рохкав Васько, у ящиках сиділи кролі та кури, торби були вщерть наповнені картоплею, олією, салом, сиром та сметаною.

      Добре, що будинок Ірининої матері стояв порожній коло вокзалу. Він доволік туди всі речі, аж тут йому прийшла думка: «Марія Іванівна – на польових роботах, Ірина – на канікулах, працює вожатою в піонерському таборі, йому тут ніхто не заважатиме, і він зможе спокійно підготуватися до вступу в інститут».

      Коли Дмитро сказав батькові, що хоче вчитися далі, той зразу вибухнув:

      – То це ти мені на шию надумав сісти?

      Кінець кінцем – хто він у батьківському домі? Робоча сила. Він не тільки ніколи не сидів на батьковій шиї, а й не бачив її ніколи в житті. Як і не відчував батькової любові.

      Митьку, зроби те, зроби це, посади сад, відремонтуй дах, накоси корові трави, заготуй сіно….

      Дмитро сказав матері, що поживе в пустому будинкові Ірини, поки готуватиметься до екзаменів. І мати погодилася нічого не казати про це батькові.

      Хлопець сидів над підручниками і швидко згадував ту науку, про яку довелося забути в армії. Але тепер ті раніше здобуті знання про історичні події й образи літературних героїв постали перед ним зовсім в іншому світлі. Школярем він усе сприймав так, як казав