Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

з нею зустрітися за школою. Вона швидко відчепилася.

      Моїх нікого немає – одна Кассі, і та тремтить, як миша. Чергувала зі мною в класі сьогодні. Ми ходили з нею в підвал і там попісяли – річ у тому, що в школі туалети давно не працюють і смердять. А надвір сходити ми побоялися.

      Мага щось бурмотів увесь день у школі, але це – абищо порівняно з ранковою бійкою. Синці ще не скоро зійдуть.

      Після школи я пішла до тьоті Мар’ям. Вона, довідавшись, як уранці я заходила по дитя Фатими, відразу додумалась:

      – Це Лунет усе підлаштувала! Вона зайшла до них уранці й забрала дівчинку. Сказала, що ти не підеш до школи.

      Сиджу тепер і думаю, з яким задоволенням наб’ю Лунет пику.

      Поля

25.10.

      Електрики немає. Пишу, поки не темно, щоб розрізняти літери.

      На мою думку, Мага не має ніяких принципів. Він живе, точніше, існує в бурхливому потоці подій. Його несе то в один бік, то в інший. Сьогодні його занесло дуже сильно і ще, певно, головою вдарило. Він зранку поводився нормально, а потім почав палити на уроці. Коли йому заборонили палити, він гриз і плював сірники на підлогу, а на довершення встав зі свого місця, підійшов і мене обійняв. Я не розгубилась і давай його лупцювати зошитом по нахабній пиці.

      Ні вмовляння вчителя, ні лайки інших, ні удари зошитом Магу не вгамували, і він весь урок простояв за моїм стільцем. Періодично ліз обійматись і підвивав (викликаючи сміх навіть у тих, хто намагався його відтягти):

      – Поліно, як я кохаю тебе! Що мені робити? Мені погано!

      Причому все це він робив із фізіономією справжнього страждальця.

      Щойно урок закінчився, я побігла додому. Біля воріт мені зустрілись одинадцятикласники. Один із них вигукнув:

      – Агов, Кассі, привіт тобі від Рустама!

      На що я відповіла:

      – Дурню! Я не Кассі, я – Фатима!

      – Ну, привіт, Фатимо, – уже менш упевнено продовжив сімнадцятилітній здоровань. – Ти ж Рустама знаєш?

      – Не знаю я ніякого Рустама! – сказала я.

      Що їм від мене треба?!

      Із Заїрою не знаю, як посваритись. Ото влипла! Вона лізе в дружбу. Тина по страшному секрету розповіла, що Заїра якось завела її до себе додому і змусила поцілуватися язиками. На біса мені така «подруга»?

      Вчитиму чеченську мову – інакше тут не вижити.

      Поля

27.10.

      Що сьогодні діялось! Я, Кассі й Сета грали в піжмурки за школою. До нас чіплялися хлопці – ми їх відганяли. А потім щось зовсім неймовірне почалось: у нас у класі є новенький хлопець-чеченець. Він від нас на дві голови вищий. Здоровий, як слон, і жирний, як свинтус. Очі риб’ячі. Голосок смішний, як у миші. Двічі залишався на другий рік. Усі дружно стали звати його «Кабан», що його анітрохи не образило, а навпаки, потішило. Видно, його й раніше так звали, в інших школах.

      Сьогодні він підійшов до мене й ударив. Мовчки! Я ледве на ногах устояла – така він туша. Кажу:

      – Ти чого б’єшся?

      Кабан став щось пищати тонким дитячим голоском і ще раз мене вдарив. Я йому теж врізала і сказала:

      – Поговорю