Гордієві жінки. Жанна Куява

з дідом: покрутить ся буча і стихне, як покійника похоронять.

      Але тогді крутило до самого вечора. Ще й уночі. Тільки на ранок успокоїлося.

      Ми з дідом у хатині повсякчас були. Аж незвично було, що дідо вдень лежить. А він лежав. З Євангєллю і в окулярах.

      А тогді, як ото тільки почало дощити, ще вдень, коло дванадцяти, дідо засміявся:

      – Шо, знов по мак із Павлусем на вигун ходила?

      – Ну, – не збрехала я. Хоч застидалася.

      – Ше років із три, та й поженитеся, – сказав дід.

      – Вже мона буде? – я розчервонілася. Думала, у п’ятнадцять літ замуж мене ше не пустить.

      – Як по науку в город їхати не схоч, то підеш замуж. Бо тиї, шо по науку в місто їдуть, тиї замуж в пітнадціть не йдуть. А тиї, шо городами їдними живуть, ще з-пуд стола полоти буряки з морквою йдуть, і гинчого життє не знають-не бачили й знати-бачити не хочуть, то тиї йдуть.

      – А ви-те як хочете, діду? – спитала я.

      – А ти сама як хоч? – подививсь на мене.

      – Ше не знаю, – сказала я.

      – Ну, то за два роки взнаєш, – рішив дід.

      І ще таке сказав:

      – Але замуж тре’ йти по любови, коли найдужче кличуть і найбільш хочеться. Бо юна любов – то як свіжий буханець. Вийняв із печі і з’їсти хочеться… З’їв – і ситий цілий день. На завтра сей хліб – уже другий. Їси, бо свіжого нема… Так і любов: кожна друга менш жадана і менш нею ситишся, ніж першою. Тому за першу любов найлучче замуж йти.

      Дідо бачив: я Павлуся любила…

      …як і свіжий хліб.

      І замуж тільки за Павлуся вийти хтіла…

      Тогді дідові я таке відказала:

      – Я би хтіла і розумом багатіти, і душею не бідніти. Бо в наших людей чось[24] так рідко виходить.

      – Хай у тебе вийде, – побажав мені дід.

      – Діду, генде Варці Гапонисі, майже меї[25] однолітці, мати Євка не дає маки на вигоні збирати…

      – Їхнє діло, – відказав дід.

      – Ви мені того не забороняєте…

      – Шо в цім пустого?

      – Я даже з Павлусем на вигун ходжу, і ви не бороните, – я дальше свеми[26] думками ділилася.

      – Не в любові зло, а в неволі, – видав дід.

      – Ви, діду, як вітер із моїх думок, – зізналася я.

      – То – який? – спитав він.

      – Ви колись мені казали, шо люди вітер пояснюють так: на чотирьох сторонах світу стоять чотири великих чоловіки з довгими вусами й міцними губами і постійно дують один на одного. Якщо котрийсь із цих велетнів дме сильніше за гинчих,[27] то з того боку й буває вітер…

      – Ше кажуть, шо вітер – то чоловік із великими вусами, прикований за руки й ноги до скелі великими ланцюгами. То коли поривчасто надворі дме, то так той чоловічисько крепко дихає, бо пут позбутися хоче…

      – Бо нікому не добре в путах, – мовила я на те.

      – Тому й біда велика від неволі, як буває од сердитого сильного вітру, – відказав дід.

      А перегодя спитав, кумедно так, хитро з окулярів зирячи:

      – Ти ж не віриш в сі казки?

      – Нє, – правду сказала

24

Чось – чогось.

25

Меї – моїй.

26

Свеми – своїми.

27

Гинчий – інший.