Гордієві жінки. Жанна Куява

своє хоч не хутко, та знайшла. Там, де найбільший спокій душі відчувала. У храмі. Упевнена була: не прогадає.

      Лія тим часом про взаємне кохання мало дбала, вона батька своїм майбутнім дітям повсякчас шукала.

      А Мія жила невгамовним фантазерством. Закохувалася в тих, хто ніколи не був би з нею. Та й не були вони такими, якими вона їх сама придумувала. Мія з реальністю мало мирилася, як і матір її колись.

      Коли Софія виходила заміж, за дружок були сестри-близнючки. Гості попервах чудувалися, як же розрізнити їх, адже справді однаковісінькі, мовби в дзеркало, а не одна на одну дивляться. А врешті таки запримітили відмінність. Чи, правильніше, Софія підказку новим родичам підкинула, мовляв, ви придивіться до їхніх очей і знатимете тоді, хто є хто.

      Очі в неромантичної, як зауважила була Софія, а приземленої Лії хоч зеленкуватими, як у сестри-близнючки були, проте ховалися, мов шибки за тюлем, у легкім смутку й невиразності. Так, ніби вечірню пору віддзеркалювали, захід сонця в них убачався, а не багатонадійний світанок. Лія, було, навіть написала про себе:

      Іноді хочеться стати вечірньою порою. Щоб отримати надію на добре завтра. І щоб зібрати найрідніших удома за круглим столом – то найвірогідніше. Вечір бажаний, на нього чекають закохані й літні, той, хто денно працює, і діти, бо додому вернуться батьки. Вечір – затишний, теплий, пухкий, як махровий халат… Він красивий із вікна в час заходу сонця, пахне свіжою їжею з кухні… Вечір здружує, скріплює, зміцнює, садовить навпроти і зчитує погляди… розставляє крапки над «і».

      Якби жінка була вечірньою порою…

      Була би тоді неквапливою…

      І уважнішою, й більш довірливою.

      Мабуть.

      Іноді я сама собі нагадую вечірню пору.

      А, може, і є нею. Та тільки – зсередини.

      Чи вродилася такою, чи стала…

      Невідомо.

      Поки.

      Тим часом очі меншої Мії яскріли помітним вогником, заряджали бадьорістю. Дивлячись у них, і собі ого-го яка охота до життя невідь-звідки бралася! Щоправда, не цікавило те саму Мію, байдуже їй було зазвичай до інших. На жаль. А, може, й на щастя.

      Три сестри на прізвище Маковій були яскравими та вродливими. Тільки в Софії волосся не так кучерявилося, як у молодших сестер. А от природною їхньою рудизною і вона приворожувала не менше за близнючок. Марія, їхня мати, саме шаленством вогневих кучер приборкувала за життя співочу сцену та чоловіків. Відтак і донькам ту хорошість передала, вони її до краплі успадкували.

      Ще Софія злегка відрізнялася від сестер пишнішими вустами й ширшими вилицями. Інші риси обличчя – кругле личко, розльоті брови, тонкий ніс, маленькі вушка – мала такі ж, як і в близнючок.

      Загалом усі три доньки Марії Маковій були дуже схожими на неї. Недаремно так залежали від її поглядів, слів та думок, хоч і переказаних кимось. Але самі дівчата про вроду та красу говорили мало. Не заведено було в родині.

      Найвеселішою поміж усіх весільників була Мія. Вбрана, як і сестра, у грайливу червону