Гордієві жінки. Жанна Куява

брела берегом удаль, забувши про все і всіх, а коли спинилася, прислухалася…

      Море говорило, Лія була певна. Розповідало про надокучливе зимування, неспокійний сон, безрадісну дрімоту-самотність. Тепер, не соромлячись, воно ділилося показною втіхою від приходу весни, від щоденного блиску сонця і найперших уранішніх відвідувачів. Нинішнього світанку саме Лія привіталася з морем «за руку» і розділила з ним радісне пробудження.

      Дужі хвилі обпікали її ноги холодом, сколювали гостротою незнаних досі відчуттів. Повітря окутувало свіжістю й потужним шалом…

      Пірнувши в цю купіль із головою, але не зрушивши з місця, Лія заслухалася дивним шепотом оживленої, незмореної, оновленої ранньовесняної морської води, захопилася незвичним говорінням, силою його енергії, густим, тріскучим, погожим диханням… У цей час дівчина почулася по-справжньому радісно. Так, ніби відкрилося їй щось потаємне, ніким, окрім неї, не відане. А завше, коли Лія це відчувала, себто, коли природа чи навколишня дійсність дозволяла їй бачити й чути щось виразніше за інших, зазирати далі, ніж зазвичай, дізнаватися більше, тоді вона здавалася сама собі найщасливішою. У такі миті дівчина чулася особливою і зауважувала, як це насправді приємно. Адже досі вона жила з переконанням, що вирізнятися – нескромно, що це дурний тон. Треба бути як усі, бо так її вчили предки-вчителі.

      Відтоді Лія мріяла про поїздку до моря саме ранньої весни, бо знала: воно чекає і тільки тієї пори вражає надсильно.

      Нині дівчину так захопила домашня тиша.

      Та вже за кілька хвилин у Мії заверещав телефон.

      Лія здригнулася, хоча річкова вода, на яку перевела погляд, зосталася незворушною, мов перекинулася на скло. А на нім, була впевнена старша з близнючок, стояла нерухомо, як ото вона недавно на подвір’ї, дивна пташка з дівочим обличчям. Коли Мія крикнула в телефон: «Ідемо, Софіє, вже йдемо!» – тиша, змахнувши велетенськими крильми, знялася вгору, не змінюючи свого дитинного виразу.

      2

      Семен, як завше, був у чорній рясі. Мія іноді навіть кепкувала над цим, щоправда, не зятеві в очі те казала, а сестрі Софії, та й то тихцем, наскільки в неї виходило: «Він хоч у ліжко без ряси лягає?» – гиготала, але хутко заспокоювалася: диякона Семена невсидлива Мія не те що побоювалася, вона не хотіла мати з ним якихось розмов. Бо про що їм було говорити, як він їй годився в батьки?

      Нині подружжя приїхало з іншого «пристоличного» селища завсідним чорним «Вольцваґеном», припаркувавши його біля воріт. Софія в довгому тілесному плащі й блідій рожевуватій шалі поважно, притримуючи низ ледь помітного живота, йшла стежкою, що вела до середнього входу білого цегляного «триквартирника». Дім був накритий зчорнілим од давності й полатаним шматинами моху шифером. Софія ще й подумала була, що руйнується поволі її колиска, дірявіє, трухне. Але мала вже інший клопіт – була при надії. Приховувати цього жінка сенсу не мала, хоч і береглася сторонніх очей, бо непросто виношувати первістка в тридцять дев’ять років.

      «І все одно, яка ж вона гарна», – зауважила Лія, котра вважала найстаршу Софію найвродливішою