.

усе поночі, у вагоні було хоч око виколи, до того ж в’язні і вдень були всі на одне лице. І було їх аж так багато, що, аби когось пізнати, треба було кричати.

      До цих двох, проходячи повз тих, хто сидів і лежав на підлозі, оминаючи нари, припнуті посеред теплушки й біля стін її, щораз сипло шепочучи слова вибачення, підійшов співак – тенор Гнат Горлиця.

      Гнат Горлиця співав в Одеському оперному театрі. Спочатку співав у других складах, у хорі, де прийдеться. Але після пожежі в двадцять п’ятому, коли за рік відремонтували театр, його якось помітили й дали першу партію, з якою молодий тенор впорався на відмінно. Співав виключно провідні ролі Гнат недовго. Бо вже в тридцять третьому хтось настрочив донос, у якому йшлося про те, що саме Гнат Горлиця вісім років тому влаштував сумнозвісну пожежу. Гнат здогадувався, хто міг таке написати. Одна колега – артистка кордебалету, яка марно добивалась його прихильності, – могла на це піти. Хоча були й інші варіанти.

      – Це ж театр, – розмірковував уголос Гнат.

      Він був високий і широкоплечий, виглядав від сили років на двадцять п’ять, хоча за документами виявлялось, що йому аж на десять років більше. Гната ніякий біс не брав. Усі навколо позаростали бородами, а цей естет раз на три дні примудрявся бритися шматком скла, яке знайшов на підлозі теплушки, ще коли всіх завантажували всередину. Скоріш за все, скло було від розбитого віконечка. Під обрізану драпову шинель, яка ледь прикривала Гнату сідниці, прямо на светра з розтягненим коміром співак нацуплював краватку-метелик.

      – Артист має право на екстравагантність, – пояснював свою оригінальність і сам від тих пояснень млів.

      Він дуже гарно розповідав придумані на ходу історії. Єдине, що дратувало слухачів, – занадто тиха подача оповіді. Тим, хто слухав, доводилось напружувати слух аж так сильно, що починали боліти лоби і шиї.

      Основним слухачем Гнатових побрехеньок виявився Василь Коліушко. Простий собі сільський чоловік. Колишній голова колгоспу, отой розжалуваний герой першого п’ятилітнього плану. Він примудрився вдвічі перевиконати той план, що йому довела держава. Василь не спав, не їв, не зважав на дружину, яка вчила чужих дітей і хотіла вже й собі дитинку народити, забув про матір і батька, які вимушені були самі на старості років поратись і біля городу, й біля худоби. Увесь час клав на розбудову колективного господарства – сам сідав на трактор, сам дивився до корів на фермі й приймав телят, сам косив, сіяв, обдирав, скородив, пас, будував. На власному прикладі показував селянам, як потрібно працювати в сучасних умовах. Так йому хотілось мати медаль чи орден.

      Єдине, що не враховував, – він повний сил і енергії, бо молодий, а селяни, якими командував, – чи не всі або старі, або малі, або вагітні, або калічені. Та п’явся так, що врешті взяв ту медаль. Цілим героєм праці його обізвали, до столиці наказали їхати і вже там вішали на груди пам’ятний знак, плескали в долоні, а йому тоді лиш одного хотілось – виспатись добре…