Загублений між війнами. Наталка Доляк

життя знедоленого народу, що відображалося у творах знаменитого українця Тараса Шевченка. Здогадувались вони, ці молоді читачі, юна паросль молодої держави, ба навіть не здогадувались, а знали достеменно, що не усе забране у «ворогів революції» дійшло до народу. Багато чого перекочувало до квартир чиновників при владі, а ще частину спалили у буремні роки безвладдя та встановлення гегемонії пролетаріату. Той дикий за своєю природою пролетарій не хотів читати, йому було байдуже до національно-визвольної боротьби, байдуже до освіти. Головне, що він – гегемон революції – міг запросто розірвати книжку в гарній палітурці, книжку, яку до цього тримали білі рученьки якоїсь мереживної пані. Він, а не хтось інший вирішував, залишити ту книжку чи подерти її до бісової матері на самокрутки.

      – Хароша бумажка, – ймовірно, казав той пролетарій, який неочікувано отримав усю повноту влади. Виривав аркуш, де чорним по білому:

      Ще день Украйну катували

      Ляхи скажені; ще один,

      Один останній сумували

      І Україна, і Чигрин.

      І той минув – день Маковія,

      Велике свято в Україні.

      Минув – і лях, і жидовин

      Горілки, крові упивались,

      Кляли схизмата, розпинали,

      Кляли, що нічого вже взять.

      А гайдамаки мовчки ждали,

      Поки поганці ляжуть спать.

      Лягли і в голови не клали,

      Що вже їм завтра не вставать.

      – Мнягка бамага, – повторював і недвозначно мняв між кулаками ту «мнягку бамагу», якій тепер у державі без царя знайшов цей люмпен найкраще застосування.

      Знали, як не знати тим, хто був свідком, а часто-густо й учасником революційних подій, як не в Україні, то в самісінькій Росії, де суспільство люмпенізувалось набагато швидше, ніж у «відсталій» УРСР. Усе це знали співці пролетарського слова, але воліли виправдовувати себе й собі подібних, тих, хто стояв на захисті народних інтересів. Виправдовувалися звичною фразою: «Такий час».

      Час дійсно був нелегкий, людське життя не вартувало й копійки під час світової війни, хоча часто за нього брали тридцять срібняків, уже як більшовики забетонувались у владі. У нещадній боротьбі, у пошуках істини на полях боїв молоді та натхненні майбутні письменники набирались життєвого досвіду, гатили його, той кривавий досвід, на дно власних душ. Одні набивали ті душі під зав’язку усім, що бачили, не фільтруючи, не поділяючи на зло й добро. Набивали з повною упевненістю – історію не можна корегувати, якщо було, то було. Нехай, мовляв, наступні покоління розсудять, що ми робили не так. Іншим вистачало часу та бажання чи, може, почуття самозбереження, аби відсіювати на якомусь невидимому решеті зайві питання, які зазвичай збурюють докори сумління. Разом із цим відсіювались людські сльози, розпач, всенародний крик про допомогу, благання повернути все, як було.

      Втомлені бряцанням зброї та виглядом військової форми люди зітхнули з полегшенням,