Загублений між війнами. Наталка Доляк

радянських чесних трударів. Так само працюватимуть за мізерну винагороду у вигляді окрайця хліба і якоїсь мутної баланди, так само житимуть у нашвидкуруч зведених, мало придатних для життя будиночках, будуть так само безправні й залежні від нещадної державної машини.

      З Харкова потяг довго торохкотів, не спиняючись, вихляв степом, розганявся і пригальмовував. Вже й помінялись ландшафти, які по черзі споглядали мешканці теплушки. Арештовані мали неписане правило, вірніше це правило до політичних довели кримінальні злочинці, котрих разом із ворогами транспортували в місця відбуття покарання. Урки встановили чергу, згідно з якою люди могли стати біля відчиненого віконця й бодай трохи подихати холодним весняним повітрям.

      Що далі потяг рухався на схід, то швидше від того потяга тікала весна. Де-не-де лежав іще цілими купами сніг, хоча вже просвічувались купини й відлискували сонячними зайчиками. Відносно сонячний день змінявся похмурим, похмурий – дощовим, дощовий – знову сонячним, а той – відразу сніжним. Завівав вітер, било градом по даху вагона, заносило тим вітром мокву всередину просякнутого потом і випорожненнями приміщення. Люди лежали на зроблених як-небудь триповерхових нарах, а хто й під нарами, просто на підлозі. Найкращі місця займали урки. Найгірші – ті, хто не зміг за себе постояти, хто відразу, як потрапив у цю тюрму на колесах, зламався, зігнувся, підставив спину для батога, запобігливо дивився в очі уркам, бажаючи відгадати, чого хочуть у цей момент. На півсотні політичних кримінальних було лиш четверо. Бандити, покладаючись на каторжанський досвід, розуміли, кого можна з ноги заганяти під нари, а з ким треба бути обережним. Серед тих чотирьох був головний. Звали його Тимофій. Ні прізвища, ні по батькові Тимофій не мав. Принаймні, нікому їх не відкривав. Навіть коли на станціях робили переклички, Тимофія так і називали. І він жодного разу не відгукнувся. Охоронцю доводилось дивитись на ряди, вихоплювати поглядом того Тимофія і ставити в протоколі відмітку про його присутність.

      Залізний ковбик тяг двадцять вагонів, пихкав натужно, намагався піддати швидкості, але це йому не вдавалось, бо ж старий паровоз був розрахований щонайбільше на п’ять вагонів, вантажених чимсь менш патетичним: деревом чи худобою, або шкурами чи зерном, або сувоями тканин чи консервними бляшанками, або зброєю чи…

      Простував той залізний вуж все далі й далі до крайнеба, де сходило сонце. Мчав, минаючи Азовське море, і навіть Каспійське море… і навіть Аральське море. У Джезказгані зупинився. Стояли чи не дві доби. Когось із в’язнів забирали, когось, навпаки, підвозили до вагонів у машинах чи на підводах. Там відчепили половину теплушок. Інші потягли далі, аж до Караганди.

      – Це ж у цих місцях і Тарас відбував покарання, – дивлячись крізь віконце, мовив Покос.

      – Якой такой Тарас? – поцікавився Тимофій, він саме стояв поруч із письменником та курив експропрійовану у політичних цигарку. – Нє з адєскай банди Крипта?

      Юрій