Загублений між війнами. Наталка Доляк

своїми думками, які роїлись у голові. Ті думки – про минуле, і жодної – про майбутнє. Яке майбутнє у п’ятдесят сім років та ще й з огляду на місце, в яке потрапив. «Отак, де лишень не був, де тільки не жив, ким лиш не працював», – мізкував, шаркаючи набряклими ногами. Хотів був ще щось подумати, але той загальний шарк ніби відрізав думку. «Кар-лаг, кар-лаг, кар-лаг», – відлунювалось одне слово в такт із загальним кроком невеличкої колони. Тоді він познайомився з молодшим лейтенантом, і після того знайомства його завели до загальної камери закривавленого. У камері вже очікували інші українці, з якими звела доля. Вони в один рух стріпнулись, побачивши, що письменника піддавали тортурам. А йому ніби й діла до того немає, замість лягти та відпочити почав шукати щось у черевиках. Знімав то один, то інший і мало не плакав.

      – Ви це шукаєте? – запитав інженер Прилука й подав письменнику щось маленьке, схоже на значок.

      Покос подякував поглядом і затис у кулаку знайдену річ.

      Знімав закривавлену сорочку, прав у кутку в застояній, не придатній до пиття воді.

      – Боже, це що вони, вас різали? – запитав переляканий Ілля Савич, побачивши два шрами, що хрестом пересікали живіт письменника.

      – Та ні, – заспокоїв той, – це давні рани. Застарілі. Хіба дають про себе знати зсередини. Шлунок болить.

      – Звикайте, шановний, тут і здоровий шлунок заболить, що вже казати – оперований.

      Рішення про створення казахстанського виправно-трудового табору було ухвалене за п’ять років до того, як у ньому опинився Юрій Покос, уродженець села Красногірка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії, та інші, що вимушено мандрували у далеку й невідому путь разом із ним. Тоді й назву припасували, абревіатурну за модою тих часів, а саме – КАЗІТЛАГ. У цих місцях на повну потужність працював радгосп «Гігант», от його й реорганізували під окремий виправно-трудовий табір ОДПУ з підпорядкуванням ГУЛАГу.

      Територію, де мала б розкинутись пекельна кузня, спішно очистили від корінних мешканців, що десятиліттями обробляли цю землю. Їх, казахів, росіян, німців, українців, за допомогою військ НКВС примусово виселили з обжитих місцин, погнали степами далі на схід та почали зводити огорожі, спостережні вишки, бараки. Зводили, звичайно, не самі, а перші партії неугодних державі громадян, отих ворогів, яких у спішному порядку накували комуністичні ковалі для таких благородних цілей. Серед перших до КАРЛАГу прибули священики та монахи – совість людська, ланцюжок між людиною і Богом. Увірвався він, той ланцюжок, під ударом наточеної сокири так званого народовладдя, а насправді культу однієї особистості – хворої на манію величі. Побитий віспою курдупель-вождь обмовився, що треба піднімати в Казахстані вугільну та металургійно-добувну промисловість, і треба це робити так, аби малим коштом, аби робітникам не платити. Тут і визрів план – шукати й знаходити ворогів, які й втілювали б цей вождів задум у життя. Зігнати цих дармоїдів, звезти гвинтики докупи, дати їм у руки кайло, примусити працювати