Загублений між війнами. Наталка Доляк

чесно, достойних оповідань? – питав якийсь редактор-конформіст у автора, який приніс до редакції теку з дуже хорошими оповіданнями. – Тоді треба дописати щось більш викривальне. Одне оповідання викривальне, ну, про зажерливого селянина… ще одне про дуже сміливого партійного функціонера… і на вибір або вірш про товариша Лєніна, або дитяче оповіданнячко про товариша Лєніна і, припустімо, риболовлю. – Редактор розводив руками, мовляв, що поробиш, треба, отримував від автора згоду на таке держзамовлення й був радий, що бодай у такий спосіб його літературна творчість дійде до читача. Звідкіля йому знати, що вийдуть до читача лише ті оповідання, які він напише за двадцять хвилин, поки їхатиме в трамваї додому? Бо ж інші двадцять шість гарних новел не влізуть у маленький формат книжечки, назву якій і ту придумає не він, а редакторська група. На книжечці стоятиме його ім’я – автор зітхне і заховає авторський екземпляр подалі від дружини та дітей, аби вони ніколи не здогадались, яку дурню він оце написав. А пересічним громадянам, без особливих літературних забаганок, подобались такі книжки – нова міфологія.

      Подалось публіці і те, що будь-яка працівниця швейної фабрики, робітник тракторного заводу, чи пекар, чи вантажник з кухаркою могли ввечері, після важкого трудового дня, як пани, піти до театру. Вдягнутись гарно, взяти із собою змінне взуття, бо ж до храму йдуть, не до того, у котрому опіум, а до пролетарського храму – Мельпоменівського. Різних театрів розвелось і в Україні. Одні показували старий, іще дореволюційний репертуар, інші переносили на сцену агітаційні сюжети й називались синьоблузочниками, ще хтось намагався створити щось кардинально нове, що відрізнялося від буржуазного: відмерлого, старого й непотрібного. Так, курбасівський «Березіль» численні критики та знавці називали новим кроком на шляху оновлення національного театру. За театром почали звертати увагу на кінематограф. У Харкові ширилися чутки про створення власної, української кіностудії. Творче життя вирувало аж так сильно, що партійні наглядачі вбачали у тому вирі небезпеку. Боялися, що маленька лагідна хвиля може перетворитись на цунамі, котре накриє руйнівною силою.

      Не пасли задніх, не відставали від театралів і літератори. Адже без них, без їхніх текстів не могло й мови бути ні про національний театр, ні про національне кіно. Письменницька братія змужніла, згуртувалась, викарбувала свій стиль. Дружно взялась за написання п’єс і кіносценаріїв. У єдиному пориві вирішила новою літературою замінити стару, класичну, ту, котра, на глибоке переконання багатьох революційно налаштованих літераторів, була занадто віддаленою від сучасного життя.

      Окремі автори народжували тексти настільки влучні, що їх можна було порівняти хіба з пострілом снайпера. Інші вдавались у своїх судженнях та оцінках до якогось підліткового максималізму. Письменники помилялись, виправляли свої помилки, шукали нових форм і сподівались у цих пошуках на підтримку товаришів