Знедолені. Виктор Гюго

нещастя завжди дає привід до непристойних жартів.

      Дійшовши до відділка, Жавер відчинив двері й, пройшовши з Фантіною досередини, одразу зачинив їх за собою, на превелике розчарування цікавих, які стали витягувати шиї й заглядати у вікна, сподіваючись щось побачити.

      Увійшовши до кімнати, Фантіна відступила в темний закутень і скулилася там, мов наполохана дворняга.

      Сержант приніс запалену свічку й поставив на стіл. Жавер сів, дістав із кишені аркуш гербового паперу й почав писати.

      Жавер здавався незворушним, проте думка його працювала з урочистим піднесенням. Це був один із моментів, коли він повною мірою виявляв свою жахливу владу, звітуючи тільки перед власним сумлінням, що схвалювало його невблаганність. У цю мить він уособлював високий трибунал. Він творив суд і оголошував вирок. Що більше міркував він про сьогоднішній випадок, то дужче обурювався. Сумніву не лишалося: на його очах відбувся злочин. Там, на вулиці, він бачив, як суспільство в особі громадянина, наділеного власністю й виборчим правом, зазнало нападу від найнікчемнішого створіння. Повія вчинила замах на буржуа. І він, Жавер, це бачив на власні очі. Поліційний наглядач мовчки писав.

      Закінчивши, він поставив свій підпис, згорнув аркуш і, подавши його сержантові, наказав:

      – Візьміть трьох солдатів і відведіть цю дівку до буцегарні. – Й, обернувшись до Фантіни, оголосив: – Ти відсидиш півроку.

      Бідолашна затремтіла.

      – Півроку! Шість місяців в’язниці! – вигукнула вона. – Шість місяців я зароблятиму тільки сім су на день! А що станеться з Козеттою? З моєю дитиною! Я ж і так заборгувала Тенардьє понад сто франків, чи ви знаєте про це, пане наглядач?

      Благально склавши руки, вона навколішки поповзла до Жавера по кам’яній підлозі, заляпаній грязюкою від поліційних чобіт.

      – Пане Жавер, змилуйтесь наді мною! – простогнала вона. – Запевняю вас, я не винна. Мабуть, ви не бачили, з чого все почалося. Я не винна, присягаюся Богом! Той, якого я зовсім не знаю, сунув снігу мені за сукню. Хіба є таке право, щоб нам кидати сніг за сукню, коли ми спокійно собі походжаємо, нікого не зачіпаючи? Тож мені урвався терпець. Я трохи хвора, а він уже до того намагався мені дошкулити. «Ти страхопудка, та ще й беззуба», – сміявся він. Я й сама знаю, що в мене нема двох зубів. Я терпіла мовчки, я казала собі: цей пан, певно, хоче розважитись. І тоді він сунув мені за спину сніг. Пане Жавер, невже ніхто не бачив, як усе було, щоб сказати вам правду? Може, я трохи погарячкувала. Знаєте, коли тобі вкинуть снігу за спину, а ти цього не чекаєш, ти в першу мить не володієш собою. Дарма я зірвала капелюх із того добродія. Я попрошу в нього пробачення. Помилуйте мене цього разу, пане Жавер. Адже у в’язниці заробляють тільки сім су на день, а мені треба виплатити сто франків боргу, інакше вони пришлють мені мою крихітку. О Боже, я не годна взяти її до себе! Це так гидко – те, що я тепер роблю! О, моя Козетто, о, моє янголятко, що з тобою станеться, доню! Не садіть мене до в’язниці! Бо мою дівчинку виженуть тоді на мороз – пожалійте її, пане