Знедолені. Виктор Гюго

із його прямим, ясним, щирим, чесним, суворим і невблаганним сумлінням пережив якусь внутрішню драму. Увійшовши, він уклонився Мадленові з шанобливістю, в якій не було ні злопам’яті, ні гніву, ні виклику, і стояв майже виструнчившись, не кажучи й слова і покірливо чекаючи, коли пан мер захоче обернутися, – стояв спокійний, серйозний, із капелюхом у руці, з опущеним поглядом. Смирення і глибокий смуток відбивалися на його простому й непроникному, як граніт, обличчі. Та ще якась похмура рішучість.

      Нарешті пан мер напівобернувся.

      – Ну, що там у вас, Жавер?

      Жавер хвилину помовчав, наче збираючись із думками, потім із якоюсь сумною врочистістю заявив:

      – Річ у тім, пане мер, що вчинено злочин.

      – Який злочин?

      – Один із нижніх чинів адміністрації виявив неповагу до високого урядовця. Мій обов’язок довести це до вашого відома.

      – І хто цей нижній чин? – запитав Мадлен.

      – Я, – відповів Жавер.

      – І хто той високий урядовець, що має підстави бути невдоволеним поведінкою нижнього чина?

      – Ви, пане мер.

      Мадлен випростався у своєму кріслі.

      Жавер провадив з тим самим суворим виразом обличчя й не підводячи погляду:

      – Пане мер, я прийшов просити, щоб ви домоглися від начальства мого звільнення з посади.

      Мадлен, здивований, розтулив був рота, але Жавер урвав його на півслові:

      – Ви скажете, я міг би подати у відставку, але цього недосить. Подати у відставку – це почесно. Я завинив і маю бути покараний. Мене слід прогнати.

      – Та в чому річ? – вигукнув Мадлен. – Що таке ви проти мене вчинили? Я нічого не розумію.

      Жавер глибоко зітхнув і сумним голосом пояснив:

      – Пане мер, півтора місяця тому, відразу після історії з тією дівкою, я написав на вас донос.

      – Донос?

      – Атож. У поліційну префектуру Парижа.

      Мадлен, який сміявся не частіше, ніж Жавер, вибухнув сміхом:

      – Ви поскаржилися на мера, що втручається у справи поліції?

      – Я доніс на вас як на колишнього каторжника.

      Мер став білий як крейда.

      Жавер провадив, усе ще не підводячи очей:

      – Я так думав. Підозра виникла у мене давно. Зовнішня схожість, довідки, що їх ви наводили у Фаверолі, ваша сила, пригода зі старим Фошлеваном, те, що ви влучно стріляєте і трохи накульгуєте, – та мало чого? Усякі дурниці… Одне слово, я прийняв вас за такого собі Жана Вальжана.

      – За такого собі… Як, ви сказали, його звуть?…

      – Жан Вальжан. Це каторжник, якого я бачив двадцять років тому, коли служив помічником наглядача в Тулоні. Вийшовши з каторги, той Жан Вальжан, наскільки мені відомо, обікрав єпископа, потім пограбував малого савояра. Ось уже вісім років він десь переховується, і його розшукують. Ну я й подумав… Гнів додав мені рішучості, і я доніс на вас у префектуру.

      Мадлен, який знову взявся за протоколи, запитав байдужим тоном:

      – І що вам відповіли?

      – Що я схибнувся.

      – А далі?

      – Вони таки