Жовтий князь. Василь Барка

алілуя;

      Три рази полив, райський сад зацвів: Господи помилуй.

      Жорстокі діти зірвали квіти, – алілуя;

      Квіти зірвали, марно зів’яли: Господи помилуй.

      Спаситель сказав: «Не журітеся!» – алілуя;

      В полі тернина біло зацвіла: Господи помилуй.

      її зірвете, вінок сплетете, – алілуя;

      Вінок сплетете, мене вберете: Господи помилуй.

      Мене вберете, на хресті розпнете, – алілуя;

      Руки і ноги гвоздем проб’єте: Господи помилуй.

      Моє реберце коп’єм проб’єте, – алілуя;

      З мого серденька потече кров-вода: Господи помилуй.

      Я тою кров’ю весь народ скуплю, – алілуя;

      Весь народ скуплю, з собою візьму: Господи помилуй.

      На середині співання голова комісії вирвав ключі з рук старости і почав відмикати замок, аби показати всім, як відвертається від забобонності – він, свідомий громадянин. З ним і члени комісії підступили до дверей, ніби їм псальма байдужа, а вслухалися пильно, бо цікавить.

      Не щастило голові з ключами! – ніяк не второпає відімкнути: при нервуванні увага розділена, бо і сам ловить нитку лірникової мови.

      Поки відмикано двері, дідик докінчував вірш; було щось незвичайне в піднесеному голосі, дякуючи чому картина ставала перед очима, як жива. Ніхто не ворушився в натовпі.

      Скінчив дідик, то ще не віддзвеніли останні відзвуки, – вже кинувся до старого один з членів комісії; гостро викрикнув:

      – Ти що! – контрреволюцію приніс?

      Дідик думає. Зрештою, відхитує головою:

      – А ні, ще ніхто не чув, про що кажете, як ця старовина була. Ірод царював. Потім того, за козаччини псальма складена. Це давнє! А те, що кажете, – де б воно взялося?

      Причепі рот скувало: не знав, що відповісти. Тим часом голова, відімкнувши церкву, входив при супровідцях. І молодиці з натовпу також підступили: аж підганяючи. Втрутилися в саму бригаду. Слідом і весь збір людський рушився. Серед живих хвиль комісія з бригадою закрутилися трісками. Не встигли отямитись, як народ, поспішаючи без жодного слова, наповнив церкву і з мурав’їною запопадливістю обпав обладнання в церкві.

      Ніхто в цілковитому безладді навіть не поткнувся прямо на Царські ворота. Вбігали в олтар північними і південними дверима. Там відразу найшло багато, – жоден з комсомольців і комісії не зміг протовпитися. Миттю схоплено: Євангеліє, хрест, дарохранильницю, антимінс і все, що з олтаря можна винести.

      Корогви серед живого виру хитались, падали і, відділені від древка, щезали за пазухами в селян; ікони зіходили з своїх місць і, трохи пропливши над поверхнею, також тонули в людських течіях. Плащаниця, обережно несена, світліла над головами, наближаючися до дверей, і раптом – ніби розтанула. Кадила, священичі одежі, таці, лампадки – всі речі, які можна врятувати від напасників, щезали негайно.

      Враз натовп кидається до виходу, мов пожежа гонить; і теж – без слова. Як наповнили храм раптово, так і розбіглись. Лірник із поводирем зник також. Голова