Лемберг. Під знаменами сонця. Анна Хома

сухий, світлий. Ну і що, що корови тиняються з пастухами, ми б за грибників зійшли! І час якраз грибний.

      Час, може, і грибний, але ми до нього не пасуємо. Не грибницький у нас вигляд. Хіба що з позаминулого року тут бродимо…

      – А тепер? Чому ми йдемо туди, а не туди?

      Взагалі-то мені було вшистко єдно,[42] по яких купках стрибати, але, по-перше, я йшов попереду і бачити не міг, куди там за спиною тикає ведений мною, а по-друге, я помітив поміж осок і рогози крупнішу купину й молився, щоби вона не занурилася під нашою вагою у воду. Тому я йшов туди, а не туди.

      За спиною обурено чавкнуло. Добре, що я добув чобітки сап’янові жовті для Янека, інакше йому у його блищичих[43] черевиках давно б чавкнулося востаннє. Чобітки виявилися акурат на панську ногу. Молодичка одна залишила без нагляду, коли з молодиком просто на галявинці вела бесіду на одну інтересну тему. Ох і кректав молодик той, зате на молодичку любо-дорого було дивитися. Я б іще подивився, але Янек закрив мені очі своїми ручищами і потяг геть. Сподіваюся, від нашого реготу ні шишки, ні білки з гілок не попадали.

      Так про що я? Ага, болото! Ну, що тут можна сказати?

      Порядний сморід, булькання і шубовстання в цьому смороді чи то жаб, чи гадів, колихання бордової рідоти замість земної тверді і відчуття, яке міцно вгніздилося десь у куприку відразу, щойно ми опинилися в трясовині. Відчуття, що ти рухаєшся занадто повільно для того, щоб можна було залишатися на поверхні. І ноги чимдуж квапляться вирватися із цмокаючих обіймів, і палиця вислизає з рук, і ти сотню разів перевіряєш місце для наступного кроку… А ну всю цю природу у її ж болото!

      – Твій ніж… Ти якось споминав, що він для тебе дуже цінний подарунок. Що за історія?

      Дався йому мій ніж! Я прибив чергового кровосмоктного негідника і майже фізично відчув, як осміхнулися решта, яким тепер перепаде його частка. Не те щоб мені було шкода своєї крові. Ні! Просто я не переносив, коли мені осміхалися просто в лице. Шерстю покривався.

      – Зрозуміло, мій таємничий друже. Ви огорнуті просто-таки замогильними тайнами. Дивись, скоро зацвітеш від цих тайн – пліснявою, маю на увазі.

      Шерсть на мені встала сторчма.

      – Та щоб тобі!.. – почувся ляскіт, і за три хвилини: – Ну не з Місяця ж упав він тобі за пазуху?

      Я вже і гавкати був готовий, не те що ричати. Та що гавкати – кігті точити!

      А позаду змучено так:

      – Вибач. Ти, звичайно, маєш повне право зберігати мовчання. Вічно я лізу, куди не просять.

      І ніби нічого не сталося, а захотілося втопитися.

      – Король один подарував. Розщедрився. Похвалив за хорошу службу. Навіть пообіцяв підшукати мені пристойну посаду в себе при дворі. Я місяць після цього ходив надутий, як індик, і всім показував свій трофей.

      – Не може бути!

      – Не віриш?

      І правильно, що не віриш. Місяць після того ходив з підбитим оком і ховав свій трофей у мишачі нори, щоб друзі не стягнули. А пообіцяли мені тоді кишки випустити. І хвалили навздогін довго й заплутано. Але спершу затягнули

42

Вшистко єдно – усе одно (пол.).

43

Блищичий – блискучий.