Лемберг. Під знаменами сонця. Анна Хома

за нами погоня?

      Його питаннячка могли змусити небіжчика померти вдруге. У мені вони будили звіра.

      – Виходить.

      – Справжня?

      – Найсправжнісінька.

      – Ти хочеш сказати, що нас зараз хтось переслідує?

      Ні, я більше нічого не хотів, а звірюга в мені давно ревів, як голодна корова.

      – Якщо ми втікаємо, значить, нас переслідують. А якщо нас переслідують, значить, нам одна дорога – утікати, – пояснив я так популярно, як умів.

      Янек посмикав себе за вухо.

      – І тому ми щойно так довго бігли?

      Сонечко встає, пташечки заливаються буйним щебетом, а один матолок намагається втовкмачити іншому, що вони остаточно посадили човен на мілину. Інший не хоче цьому вірити, ніяк не хоче, і звір мій тужливо опускає морду на лапи.

      – Ми відірвемося, обов’язково.

      Я знаю, я негідник.

      Увесь цей час Янек обіймався з сосною, але ось він повернувся до мене лівою щокою і блаженно пробурмотів:

      – А хіба від них можна відірватися?

      – Від усіх можна відірватися.

      Окрім вуйка Фонся. Молися, щоб він залишався нашим союзником.

      – А що буде після того, як ми відірвемося?

      Ось так. Навіть якщо валиться з ніг. Навіть зі зв’язаними руками і ногами. Спочатку спитає, звідки в тебе коса, беззуба, а вже потім помре. Але перше зведе в могилу мене. Я завжди це знав. Я почав це відчувати ще тоді, коли поклав його на спину і відкинув з чола липке закривавлене волосся. Доти я ніколи його не бачив, хоча знав про нього майже все. Він нічого про мене не знав. Мабуть, тому спитав:

      – А ти хто такий?

      Того разу мені не довелося відповідати: він знепритомнів. Що я відповім наступного разу?

      …Повітря встигли прополоскати і підсушити на сонечку, коли ми нарешті вибралися з лісу. Не те слово – вибралися. Висмикнули себе з моховитих тіней, вологого ґрунту, дзюркотливої тиші. І гучно хляпнули у високі трави підліска. Я наказав собі встати і з насолодою послав себе до дідька. Дуже сподіючись на те, що нескоро звідти повернуся.

      – Котра година? – простогнали поруч кульбабки.

      – Полудень, – видихнув я, розполохавши під своїм носом усіх комашок.

      Кульбабки знову простогнали:

      – Сім годин… без перерви… бездоріжжям… У-у, я згодую тебе щурам…

      Щури – це те, що треба. Акурат для мене. Я підтягнув окільцьовані залізом ноги до живота і відірвав ніс від любих йому комашок. Попереду розляглася улоговина, плавно піднімаючись до порослого вільшняком пагорба. Ступні глухо запульсували, коли тіло налягло на них усією своєю вагою, якісь щупальці потягли мене назад до природи, комашок і кульбабок… Чхати я хотів на щупальці!

      – Піду розвідаю…

      – Угу, – милостиво дозволили мені мої кульбабки. Виглядало, що я їм за це ще в ніжки повинен кланятися. Дякую, мовляв, за довіру…

      Саме так, довіра – препаскудна штука: на крихту похитнеш – і все, йди замовляй молебень…

      – Янеку, – торкнувся я пуцьвірінка, що пластом лежав на пузі, – вставай.

      – Нізащо.

      – Вставай,