Лемберг. Під знаменами сонця. Анна Хома

Ян, весь у соломі, але від цього не менш грізний. – А цвяхів ти часом не ковтав? Не хочеш – не одягай, нехай полежить собі на землі, їй уже й так нічого гіршого не може притрафитися.

      До речі, ранок для середини серпня видався дохлий, хирлявенький, невиспаний. І роса нескоро зійде.

      – П’ята година, – на око визначив я.

      – Піду пошукаю воду, – непевно мовив Янек, залишаючись на місці. Тільки волосся поки що трималося. Усе решта швидко міняло свої кольори. Доспоримо ми до кінця – і дивись, на одного рудого стане менше. Я підвівся. Якби не лінь, викорчував би цей клятий пеньок і закинув би в хащу.

      – Біжімо. Куртку одягне той, хто перший здохне.

      О, битися об заклад – це по-їхньому, по-шляхетному. Бідака. Йому не довелося бачити, як я бігаю. Кому довелося – удруге за мною не ганявся. Тільки рукою махав. Доти, поки я не виріс і не став сам ганятися за іншими. І рукою не махав, а доганяв раз і надовго.

      Янек рвонув, як необ’їжджений гнідий жеребець. Ранок здивовано забрав одну хмарку. Кацабайку я підхопив уже на бігу. Ранок забрав іще одну хмарку – заважала дивитися.

      У такт моїм рухам підстрибували настовбурчені дуби і буки, акуратненькі білочки на гілочках, гнізда, що дивом не падали з дерев, кущики, ягідки та всіляка дрібна лісова поросль, яка щедро зрошувала чоботи мокрим сріблом. Ритмічно постукували невидимі дятли. Ритмічно згиналися й розгиналися коліна і лікті.

      Ритмічно вмирали секунди, устеляючи мій шлях осколками часу. Хто сказав, що немає надії? Є. Але в тім краю ніколи не буде мене.

      Янек почав перефарбовуватися в ніжно-рожеві відтінки.

      – Ти хоч уявляєш, куди ми біжимо? – недовго думаючи, звалив він мене першим же запитанням.

      Я досвідченим оком окинув хмарки.

      – На північ.

      – Ха!

      Ліс пішов угору, і знущання залишилося незавершеним. За десять хвилин:

      – Знаєш, що мені спало на думку?

      Де вже мені, темному, світлі мислі зріти?

      – Наш архів зник не просто так. Його викрали!

      Для пуцьвірінка – незле. Я вважав, що він додумається до цього років так через сто.

      – І зробив це хтось із моїх слуг.

      Приголомшливо.

      – Глупство. Я їм усім довіряю.

      А ось це дарма.

      – А ти як мислиш?

      Я пішов напролом через малинник і забув про питання.

      – Це скільки ж днів треба було пробиратися в бібліотеку і перетрушувати книжку за книжкою, щоб його знайти!

      Не так уже й багато. Усього лиш один день і зовсім не потайки. Дев’ятий стелаж, друга полиця згори, сьома книжка праворуч. Щось про міфи.

      – Він пролежав неторканим прірву часу…

      А час тут ні до чого. Він, час, лише поглиблює.

      – Востаннє тато переглядав архів у ніч перед смертю… Мар’яне! Здається, він поривався щось мені сказати, але… Напевно, знову відклав на потім. Що він хотів сказати, Мар’яне?

      А ти поворуши мізками.

      Янек застряг біля поваленого стовбура і відстав. Точніше, він би давно відстав, але я з доброти