Лемберг. Під знаменами сонця. Анна Хома

в мене досвід.

      – А моя інтуїція весь твій досвід з потрухами зжере і не подавиться!

      Ви уявляєте? Нарешті ми дружно замовкли, переглянулися й пішли прямо, лугами і балками. Кому потрібні дороги?

      До вечора ми встигли обійти стороною чотири села. Янек усе поривався сказати, що в селах зазвичай живуть люди і, може, вони мають чим заморити черв’ячка, але виховання на те і виховання, щоби не дозволяти людині опускатись до думок про таку примітивну річ, як шлунок. Тій людині, для якої страшніше безчестя, аніж довгий шлях у нікуди.

      Коли із сонцем тихцем покінчили за пагорбом, залишивши у свідках півземлі і наслідивши так, що півгоризонту виявилося заляпаним кров’ю, Янек видав свій фірмовий рев і опустився навпочіпки. А що я? Мені ніколи під ноги дивитися. Я, може, природою цікавлюся. У містах такого заходу сонця сто років проживи – не побачиш. Та що сто? Мені ось наче триста перший пішов, а справжнього неба не довелося зріти.

      Давай-давай, виправдовуйся, роззяво.

      Ожина, по якій я ледве не пройшовся стройовим кроком, підморгувала серед колючок чорним вічком і без жодних заперечень залишала обважнілі гілки. Терпка ягідка виявилася солодшою за найсолодші меди в домі, де я провів три тижні, що здавалися тепер сном.

      Колишній пан запихав ягоди до рота жменями, самозабутньо дряпаючись і муркочучи собі під носа черговий шедевр класиків. Усе йшло так добре, а я візьми і ляпни:

      – Може, слуги справді невинні?

      Янек з набитим ротом прошамкав:

      – Які шлуги?

      – Може, їх справді нема підстав підозрювати?

      Рука в штивному манжеті підкинула ягідку, піймала її, але так і не відправила до рота. На горизонті нарешті почали замітати криваві сліди.

      – Ти про отого пана, що з намісником приїздив? На перебранця схожого?

      Ти дивись, розкусив-таки хатрака нашого.

      – Так ти не ображайся, у них професія така – усіх підозрювати.

      А я й не ображався. Не зводячи очей з обрію, я почав прикидати, скільки ще сонце витримає таку над собою наругу. Кожного вечора. Умирати невідомо за що.

      – А ти, мій пане, сам подумай. Пригадуєш, як я якось просидів у бібліотеці майже весь день, ти ще підсміювався наді мною: мій начитаний друже і так далі. А якщо це я знайшов тоді ваш архів, дочекався зручного моменту, переховав його, а щоб замаскувати його відсутність, улаштував підпал. Може, я знав, що ним мають цікавитися, і тому так спішив? Тобі не здалося підозрілим, що я кинувся гасити пожежу, не покликавши нікого на поміч? На яку холєру мені здалися твої книжечки? А якби я хотів відхреститися від підозр, кращого способу не придумаєш.

      Він сидів навкарачки і крізь міцно стиснуті пальці тік брунатний сік. А як файно все починалося…

      – Гадаєш, не довіряю? – Ян скочив на ноги і ступив до дерева, одинокого, кряжистого, схожого на прангер.[33] І обернувся до мене. – Думаєш, йду з тобою весь день і гадаю: ти чи не ти? А вночі так взагалі спати боюся, тільки прикидаюся, що сплю? Так про мене мислиш?! – майже закричав він, але враз заспокоївся, а на кирпатому обличчі залягли тіні: це запекло і стрімко

33

Прангер – стовп ганьби на площі Ринок, місце, де виконувалися вироки смерті.