Дерево, що росте в мені. Жанна Куява

і золотоволосці… Годі їй упоратися з давким розпачем, мусить кричати, що їй потрібна поміч, – не просити, бо хіба тоді почують?…

      Усі ми залежні від інших…

      Усі ми залежні від чогось…

      А від здоров’я – найбільше.

      Хто ти, коли сам-самісінький? Де ти тоді?…

      Лише обставини годні зробити тебе кимось. Лише вони формують твоє життя, що, мов мозаїка, складене з фрагментів багатьох схожих за кольорами картин…

      Сава іноді уявляв справжнісінькі павутини, що утворювалися з його мінливих міркувань і густо снували попід лікарняною стелею, аж видко було ті недбалі просвітчасті завитки…

      Кожне конкретне приміщення, населений пункт, країна збирають докупи тих людей, чиє місце саме там, а не деінде. А чому так? Мусить кожен сам у себе розпитати, в чому підмога обставин, що в них утрапив, сам має спізнати…

      Кого з людини ліпиш, недуго?…

      – Чого ж ви її не врятували хутчіш?! – мовила Марія Кіндратівна, чим іще більше розбуркала розтривоженого бородая.

      Він так заридав, що аж почав захлинатися власними слізьми.

      Сава хутко знайшовся: обійняв чолов’ягу й по-синівськи так поплескав по плечу.

      – Тримайтеся, дядьку, бо, як бачите, ніхто замість вас те не зробить, – проговорив стиха, бо досі по-інакшому думи думав. – Ніхто замість вас, надламаного бадилля, не підведеться, – додав. – Самі мусите… Інакше зів’янете, зсохнетеся чи й зогниєте, – сказав, не добираючи слів.

      – Ох! – скрикнула немолода Марія, затряслася її правиця, притулена до вуст, засіпалися повіки, попадали долу сльози, як гречана крупа з ложки незграбного їдця.

      Дядько Микола тим часом, погоджуючись із Савою, похитав збілілою, мов притрушеною при молотінні свіжим борошенцем, головою.

      – Ніхто, Саво, не підведе, як сам того не зробиш, – підтакнув юнакові. – Жінка моя все життя винуватить мене у смерті Галочки. А я й не одбріхуюся. Не виправдовуюся. Змирився з тягарем, що каменюкою мене тисне. Тому й живу так, як живу. Мучуся, – конкретизував. – Бо є за що. Я й не жаліюся вельми, чесно, – звів урешті погляд на сусідів по столу. – Мо’, одмучуся тут, то на небі легше буде, – додав. – Але якби тридцять літ тому я аж так не побивався, то трохи легше жив би весь цей час, – недоладно витер серветкою з лиця мокроту. – Слухай, хлопче, дядька, поки живий, бо як умру, ніхто тобі того не скаже, – зачав звичну гутірку. – Легше стався до того, що тобі випадає пережити. Бо як не зважиш, то сам бачиш, що може бути, – намірився завершити відверту розмову. – Ніщо не повинно накривати людину чорним страхом, затуманювати мозок, призводити до нервових зривів, непоправних стресів, одбирати бажання жити. Бо в темноті нічо’ не видно, навіть себе… А на себе тре’ дивитися, себе забувати не можна. Я того не знав колись, тепер шкодую…

      – Йой, та не може такого бути, щоб отак-во нерви нас каліками, прости Боже, робили, – мовила на те Марія Кіндратівна.

      – Думайте, як знаєте, а я вас попередив, – коротко відповів сивобородий чоловік і прислухався.

      – Підходьте