Дерево, що росте в мені. Жанна Куява

глянув углиб двору й побачив того-таки таточка з малим згорточком на руках. Але нині надворі квітнув погожий осінній ранок, тож бідкатися, що ті двоє замерзнуть, було годі.

      – Це добре, – злегка всміхнувся юнак.

      – А я ніяк не хочу жити, ніяк не хочу жити, не хочу, не хочу! – Дівчина закрутила білокосою головою й заридала.

      Сава піймав себе на думці, що волів би обійняти незнайомку, втішити, розрадити. Але ні, він цього не зробить, бо якби те побачила Лілечка?…

      – А як саме він загинув? – насмілився запитати, мовлячи про себе: «Та вже будь-що-будь».

      – Просто… я не зможу цього пережити й перебути. Змиритися з цим не зможу ніколи! – заквоктала дівчина, наче курка на сідалі, мовби й не розчула запитання Сави. Говорила своє. А хлопець слухав.

      «Добре, що в істерику не впадає», – подумав іще.

      – Чого саме мені така доля судилася? Чого саме на мене стільки страждань насипалося? – лепетала незнайомка, плачучи. – Спершу татко помер: ще малою мусила з ним розпрощатися, потім дядька Мішку в тюрму запроторили, де пропав, бідолашний… Я його так любила… А тепер-от Андрійка не стало. Не стало! Забрали від мене і його! – ридала. – Нащо тепер мені ті коси довжелезні?! Нащо взагалі теперка жити?! Не треба! Не хочу! Не буду! – скрикувала.

      Сава й поворушитися не смів.

      А дівча вело своє.

      – Він до неї ходив довго, більш як рік ходив, – плела словесні кошелі, годі було й розтовкмачити, що й до чого. – Вона ж бо – царівна! А я хто? Я – ніхто. Як люди казали, виплодок маленької жінки. Дитиня сліпця. Чудо горохове, що звалилося на двох калік хтозна-звідки… А вона – як намальована! Я й сама те знаю і бачу… Вивчилася аж на лікарку. Білий халат, біла шапка, білі руки… А я хто? Повариха з дипломом петеушниці. Каструлі в школі мию. Котлети з хліба, бо таким є державне м’ясо, для невдячних школярів ліплю, – витерла махровим рукавом мокроту попід носом.

      Сава тим часом аж відчув аромат м’ясних смаколиків, бо з хліба котлет таки не уявляв.

      «Ліпше про котлети не казала б», – кинув думкою.

      – Вона завжди була найкрасивішою! Найкращою! Відмінниця у школі, співуха на ціле село, в’язальниця, вишивальниця, ще й вродливиця неземна! А тут – уже й лікарка, рятівниця всіхня й помічниця незамінна. Не ходила на свій медпункт, а пливла, як та лебідка. Тільки не біла, а чорнокрила. Бо не було в ній добра до нього. Їй би лише познущатися з того свого простака кавалера. Він їй – душу, а вона йому – насміхи. Він їй – серце, а вона йому – побрехеньки.

      Сава нарешті дійшов, про що йдеться. Золотоволоска про коханого Андрія мову вела та якусь його зрадливу полюбовницю.

      «Як же він загинув?» – не полишала Саву цікавість. Але він мовчав.

      – А їй що? Вона раз у раз до району їде, навіть в область на всякі наради. А там хіба такі простаки, як Андрій? Аякже! Ясно як білий день, що там такі ж білорукі красунчики, як вона сама! А він страждає, метається, як той щур у западні, спокою не знає…

      Сава зауважив, як цієї миті дівчина забула про сльози і її обличчя раптово обтягла маска з виразом ненависного людиська.

      – Потім