Дерево, що росте в мені. Жанна Куява

надії на одужання, завершилася. Завіконним дощовим оркестром і далі диригувала осінь. Сава тримав «передсмертну» записку, що під’юджувала його дізнатися, хто її написав. Бо той, хто її написав, як і Сава, любив життя. Але чомусь розлюбив. Чому? Що його так розчарувало?…

      Хлопець пройшовся напівтемним коридором аж до виходу, де на дверях висіла табличка з написом «Алергологічне відділення». Гадав, може, підгледить-добачить щось підозріле в котрійсь із палат із прочиненими дверима. Однак після вечері пацієнти зазвичай бралися до сну, тому в цьому крилі коридору на Саву чекала невдача: двері всіх палат були зачинені.

      Вже намірився було вертатися, як почув чиєсь надривне схлипування. Спинився й висунув голову за двері. На майданчику, що єднав приступками третій і четвертий лікарняні поверхи, на вузькому підвіконні сиділа дівчина.

      – Усе добре? – запитав.

      Вона не відповіла, тільки притихла. Вздовж стін шмигонула темними крильми тривожна, розбуркана тиша. Стало чутно лише неугавний дощовий мотив по-особливому магічного ранньоосіннього шелестіння.

      Сава не знав, як чинити. Чи радше не хотів вдаватися до втішання цієї зарюмсаної довгокосої незнайомки. Саме її пишне білясте волосся передусім впало в око юнакові – воно спадало аж за край підвіконня, на якому сиділа, взявши в оберемок підібгані ноги, ця розкисла, наче мох у болоті, плакса. Йшлося не про Савину байдужість, бо насправді хлопець залюбки допомагав усім, хто просив у нього допомоги. Адже люди добре знали, що в Сави то виходить: здавна і не особливо натруджуючись. Просто він завше знаходив що сказати, аби розборонити, примирити, заспокоїти чи то сільських хлопців-задирак, чи рідних батька-матір, чи двох братів і трійко сестер. Недаремно ж навчався на вихователя! А на селі люди з освітою – то вам не абихто чи темнота якась, а всезнаюча і ясна голова! До такої гріх не прислухатися…

      – Ти коли-небудь хтів умерти? – збурилося пір’я вечірньої коридорної тиші, ніби дивна білявка щойно скінчила скубати гуску і струсила фартух.

      Слідом посипалися долу й махові пера юначого здивування.

      – Я? – перепитав Сава.

      – Ні, той дурень, що сидить у бесідці й на холоді тримає грудну дитину, – грізно відповіла незнайомка, киваючи вглиб присмерку двора. – Видно, теж хоче вмерти. Разом із малям, – додала холодно.

      Сава підбіг до вікна, зирнув у лікарняний двір, що куняв, придрімував, укрившись пледом із густої мряки, і справді побачив чоловіка, який, зігнувшись над закутаним немовлям, хилитався в темпі осінньої вечірньої колисанки.

      – Ой, але ж про це тре’ комусь сказати! – схопився схарапуджений юнак. – Його мусово забрати звідти! – гримнув дверима, помчав коридором до чергової медсестри й хутко розповів їй про побачене.

      Повновида жінка в зеленкуватих медичних одежах і шапці повелася небайдуже: без вагань зателефонувала в пологове відділення, аби хтось збіг униз і забрав до палати згорьованого таточка. Про цього бідаку на ймення Матвій Доброжанський гомоніла вся обласна лікарня. Три дні, як померла при пологах його дружина, а він не може прийти до тями. От і зостався