Дерево, що росте в мені. Жанна Куява

хоч і до найменшого стресу… І хай би вже нудило, конфузило, чханням і кашлем замучувало – я би те витерпів. А воно, бач, ще й їсти ніц’ не дає. Нічого той клятий шлунок не хоче приймати – болить, пече, існувати не дає, таку твою перетаку! Ой не життя, а так… перебування якесь, од літа до літа, – злісно махнув правицею.

      Марія Кіндратівна співчутливо похилитала головою, мов надламаним квітковим пуп’янком, а Сава змовчав, пережовуючи м’якуш білого хліба.

      – То так, Саво, хоб ти знав, нервові зриви закінчуються, – зирнув на юнака чоловік. – Хоб ти знав, що вміти втримати себе в руках – то велике діло! Але не завше те виходить. Яким крепким, здоровим не був би чоловічисько, є така сила, що підкошує його, як ото серп натину [5], враз, огулом [6], ач, і нема ніг! Ач, і лежиш, як каліка. Але біда не в ногах, Саво, біда в тому, що підводитися не хочеш, розумієш? – сумно глянув на хлопця.

      – Щось ви загадками говорите, дядьку Миколо, – відповів юнак.

      – Які там загадки, поживеш – побачиш, тоді згадаєш дядька бородатого, – продовжив слабий неясну балаканину.

      – Так-так, у нас колись сусід так само ходив-ходив, а потім раз – і інсульт, два – і спаралізувало, – підтримала розмову Марія Кіндратівна.

      Але чоловіки сказане нею пропустили повз вуха. Авжеж, дядько Микола глибше копнув своїми думами-казаннями, та жінці того не зрозуміти – прочиталося в їхніх поглядах.

      – Видно, вельми дорогим для вас було те, що отак-во скосило, ще й одібрало бажання підводитися, – Сава вирішив не переривати цікавої балачки. Бо раніше цей сивий дядько розповідав хіба байки про сільські трапунки та пертурбації. А цього разу те, що сказав, нема сумніву, стосувалося його особисто і було вельми важливим.

      – Я, Саво, втратив найдорожче, я свою єдину дитинку не вберіг, – на диво хутко став відкриватися сивочубий чолов’яга. – Малесенька вона була, така, як ото ваша Настя, – звернувся до повнолицьої пані Марії. – Три роки мала. Пташечка моя, Галочка. Пізньої осені те було. Я листя вигрібав у садку, а вона, доця моя, квіточка найхоріщенька [7], коло мене крутилася. Бігала, гралася, човгала оранжевими чобітками, сухолист носаками підкидала… Як тепер бачу, – скривився, поквапними слізьми без грама сорому вмився. – Я й не помітив, коли вона з-перед очей згубилася. А як спохватився… Ой-ой… – Недужий розповідач укотре відразливо шморгнув носом і по-дитячому голосно захлипав.

      Над столом зависла хмара ніякового мовчання.

      – Гуси, – врешті видушив із себе дядько Микола. – Вони так галайкотіли [8], що на краю села, певно, чути було, – роз’яснив не вельми зрозуміло. – Вона ж за ними побігла, – додав крізь давкі сльози. – Пташечка моя, Галочка… Вони – до води, і вона – за ними, – вкотре вибухнув плачем. – Вони – на середину ставка, і…

      Махнув рукою, натякаючи, що не має сил до кінця те все доказати.

      А Сава й сам допетрав [9], до чого дядько Микола веде. Вловив, що його трирічна донечка втопилася

5

Натина – тут: листя буряка. – Прим. ред.

6

Огулом – цілком. – Прим. ред.

7

Найхоріщенька – найгарнесенька.

8

Галайкотіти – тут: голосно ґелґотіти. – Прим. ред.

9

Допетрати – додуматися.