Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.. Антология

баба і просить його на вечерю. Не довго думаючи, витягнув пан шаблю і махом бабі голову стяв. Як стала з тої баби смола летіти, аж на три милі довкола, що не міг він через тую смолу переїхати. Випрягає пан коня, сідає на нього верхи та ледве-ледве ту смолу переїхав.

      І поїхав він свою жінку шукати. їде він, їде, аж заїхав в такі ліси, де лиш святе небо і земля. Там здибає він три чоловіки, котрі ся б'ють на смерть.

      – Люди, люди, чого ви ся так б'єте? – питає їх пан.

      – Ой, ти нам не порадиш, небоже. Не такі були, як ти, і не порадили, – відповідають.

      – А прецінь, що?

      – Якби ти міг нас розсудити, то ми б тебе нагородили, але де тобі.

      – Чому? Я вас розсуджу, скажіть лишень, що між вами зайшло?

      Розказують вони:

      – Ми є три брати. Помер наш отець і зіставив нам три річи, але не сказав, котрому мають ті річи бути. От один брат хоче, аби ті три річи були його, другий – його, а третій те саме хоче.

      – А які ж то річи?

      – А, – кажуть, – лишив нам батько таку рушницю, що, якби далеко не було, то встрелиш нею, що схочеш. Лишив нам таке сідло, що як сядеш не нього, то поїдеш, де схочеш, хоч би й до неба. І третя річ – то нагайка така, що хоч би було сто вояків, то лиш вдар один раз, а відразу всіх виб'єш.

      – Чекайте, я вас розсуджу. Наб'ю рушницю і стрільну через тую гору, а котрий з вас скоріше ту кулю злапає, то того і будуть усі три річи.

      Отже набив він рушницю і стрільнув через гору, а всі три брати за нею полетіли. Як вони побігли за кулею, сів він на сідло, рушницю взяв на плечі, а нагайку в руки і вйо! – поїхав у світ. Так далеко їхав, так далеко, що заїхав в такі дебри, такі ліси, що лиш небо, земля і ліс. Там застала його ніч. Засмутився він:

      – Ото допіру біда. Що я буду тепер діяти?

      Розглядається він, бачить – в лісі щось світиться. Йде пан на те світло, заходить до хати, а там сидять дванадцять розбійників.

      – Добрий вечір вам! – каже.

      – Добре здоров'я! – відповідають йому, а потім питають:

      – Чи убив коли кого?

      – Убивім ксьондза, убив пана одного.

      – А що ж ти маєш з того?

      – Маю п'ятдесят рублів.

      – Ей, який дурний з тебе, щоб ти людей зводив за п'ятдесят рублів? Та ти не є жодний розбійник. Прецінь, нас розбійників дванадцять, а ми людей не убиваємо.

      – Ну, то розкажіть мені, як ви людям шкоду робите.

      – Е, – кажуть, – ми маємо такі черевики, котрі на ноги насадимо, та, як ступимо крок, то миля, а як скочим – то дві. А ще маємо такий плащ, що коли ся вберем в нього, то нас ніхто не видить.

      Просить їх пан:

      – Будьте ласкаві, уберіться в той плащ, чи я вас буду видіти? Взяв найстарший розбійник той плащ, убрався і питається:

      – А чи ти мене бачиш?

      – Ні, не бачу. А позвольте мені його убрати, з ласки своєї, чи й ви мене не будете бачити?

      Дали йому той плащ, вдягнув пан на себе й питається:

      – А чи бачите ви мене, люди усі, чи ні?

      – Ні, не бачимо нічого.

      – То бувайте ж здорові. Як мене не бачите, то вже більше ніколи не