Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.. Антология

і весілля, але цісар питає своєї дочки. А вона зробилася слабою і каже до свого тата, до цісаря:

      – Мій татуню коханий, мені ся у сні приснило, що я маю в жалобі ходити рік і два місяці, а тоді допіру за нього піду.

      От минуло рік і два місяці, і допіру зачинають весілля робити. Цісар розсилає запрошення усім, хто хоче дивитися на весілля його дочки з тим слугою. Гості приїжджають, приїжджає і той панич з своїм псом. Як все панство ся вже посходило, почали їсти-пити і забавлятися. А потому почали різні трафунки оповідати. Коли всі вже виповіли свої історії, прийшла черга і на пана молодого, того слугу. От він почав оповідати, як то він цісареву дочку врятував, змії голови постинав і з собою їх всіх узяв. По ньому приходить черга до того студента мандрівного, котрий направду цісарівну від змії врятував.

      – Най пан тепер розкаже яку казку!

      – Аби ся панство не гнівало, я розкажу казку. Чи яка-небудь звірина, котра літає чи ходить, може бути без язика?

      – Не може бути, – кажуть йому, – як може бути?

      А він добуває хустинку, розв'язує ті язики і притулює до тих голів, а кожен підходить.

      – Отже, любе панство, тепер я можу сказати, що то я вирятував цісареву дочку від змії.

      А дочка каже:

      – Так, татуню, так! То мій муж, а я його жона!

      Взяли слугу набік, а на його місце посадили мандрівного панича. А слугу прив'язали коневи до хвоста та й пустили в поле, щоб його кості рознесло.

      А паничеві з дочкою уділив цісар половину свого маєтку, і почали вони собі жити окремо. Першої ночі подивився він у вікно, бачить: вогонь горить. На другий день бере панич зі собою коня, пса і йде на те місце на полювання. Поїхав далеко, заїхав у ліс та й заблудив. Блукав він, блукав, не може виїхати на дорогу, аж захопила його ніч. Треба ночувати. А почався дощ, вітер-буря. Змерз панич, думає:

      «Щоб якого вогню розложити, розігрітися».

      Ходить він, глядить, щоб чого сухенького здибати. Взяв сухого листя й порохна і розложив вогонь. Вогонь розгорівся, і він коло того вогню розігрівся, та й сон його зморив. Але чує вночі: собака забрехав; він прокинувся, дивиться: йде баба.

      – Ой, панунцю, – каже баба, – я би-м ся хтіла розігріти коло того вогнику трошки.

      Він дозволив, а вона прийшла до вогню та й стала руки гріти. Коли сон його знов зморив. Баба дивиться, чи панич добре заснув, витягає прутика та й пац! Коника прутиком – коник каменем став; другий раз – пац! песика прутиком – песик каменем став; третій раз – пац! панича прутиком – тай панич каменем став.

      Ото ся діяло зі старшим братом.

      Коли молодший приїхав на роздоріжжя і побачив ножик заіржавлений, то дуже сумував.

      – Гей, каже, – Боже, Боже, нема мого брата на світі! Повертає він коника на ту саму дорогу, котрою брат поїхав.

      Приїжджає до того самого міста. Заїхав до того самого господаря, в якого його брат був, і питає:

      – Чи не було такого і такого у вашому місті?

      А господар йому розказує:

      – Був такий і такий панич, то і то зробив і з цісаревою дочкою шлюб узяв.

      Молодший брат