Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.. Антология

переїла і переспала. Аж ту раз повідає кобиляча голова:

      – Треба тобі, доню, заплатити за твою службу.

      – Ой, заплати, заплати, – втішилася дівка, – тото я тебе надвигалася, напересаджувалася.

      – Подивися, – повідає кобиляча голова, – в моє ліве вухо. – Вона дивиться, а там щось красненького. – Тягни тото, що там є.

      Тягне, а то знаєте що було? Вуж, а за вужом як посиплються гадини, як обскочуть мою бабину дівку, закусали на смерть. А баба вдома виглядає, а виглядає, а свариться з дідом:

      – Що там твоя донька принесла! Пхе! От побачиш, що моя принесе: сукні шовкові, а коралі такі великі, як бараболі, бо то роботюха, не така лядащо, як твоя.

      А доньки не видно і не видно, ба і місяць, і два, і три, нема. Іде баба сама по доньку. Приходить, а з доньки уже іно кості.

      Казки в записах Івана Франка

      Піп на казанні

      Був собі піп, який дуже не любив казання говорити. То однієї неділі виходить на казальницю і каже:

      – Мої милі парафіяни, а знаєте, про що я вам нині буду казання казати?

      – Ні, не знаємо, – кажуть люди.

      – Та коли ви не знаєте, то й я не знаю, – сказав піп та й зліз із казальниці.

      На другу неділю знов піп виходить на казальницю.

      – Мої милі парафіяни, а знаєте, про що я вам нині буду казати казання?

      – Знаємо, – кажуть люди.

      – Ну, коли знаєте, то нема вам що й казати. Кажемо всі від всієї душі!

      Приходить третя неділя, вже собі люди міркують, як би його перехитрувати? Змовилися собі… Вилазить піп на казальницю.

      – Мої милі парафіяни, а знаєте, про що я вам нині буду казати казання?

      То одна половина людей у церкві каже: «Знаємо», а друга каже: «Не знаємо».

      – Так? – каже піп. – Ну, то добре. Хай ті, що знають, скажуть тим, що не знають.

      Та й уже було по казанню.

      Записав І. Франко в с. Батятичах

      Блошині рукавиці

      Був собі один цар і мав одну доньку. Донька та була дуже красна і дуже розумна. Коли доросла, почало багато щонайкращих царевичів свататися до неї, та вона не хотіла за жодного йти, бо всі їй видавалися дуже дурними. Що батько їй не казав, – нічого не допомагало. «Не піду та й не піду за такого дурня!» – от і вся її мова.

      – Але де ж ти візьмеш розумних, коли всі однакові? – говорив батько.

      – Ну, то буду чекати, доки не трапиться такий, якого я хочу.

      Чекає вона, чекає, – царевичі приходять і відходять, а жодний їй не до вподоби. А один, сусіднього царя син, дуже сподобав собі царівну, але боявся приступитися, щоб і його не відправила.

      Далі, як батько почав дуже наполягати, щоб таки виходила заміж, вона зробила ось яку штуку. Зловила, вибачте, блоху і всадила її в казанок з маслом. Там вона впаслася і виросла така велика, як добрий кіт. Тоді наказала царівна її вбити, зняти з неї шкуру, вичинити і зробити з тієї шкурки рукавички. Розуміється, усе це робилося у найбільшій таємниці. Тоді й каже царівна татові:

      – Ну