Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.. Антология

чи є біда на світі, а я би хотів її видіти.

      Каже отець так:

      – Сину, сину, най тебе Пан Біг боронить, аби ти хтів ту біду одну знати, та біда є у дворі у пана.

      Покинув він своїх батьків і пішов до двора. Пішов до двора, але що ж, став за економа: сів на коня та й їздить собі коло людей. Люди роблять, а він собі їздить. їздить та й думає: «То не є правда, що мої батьки повідали. У дворі жодної біди нема».

      Аж почув він людський поговір, що у войську є біда. От покинув він двір та пішов до войська. Був він мудрим чоловіком, відразу у войську став офіцером. Сів си на коня і їздить, командує войськом, і жодної біди нема.

      Раз пішов він в компанії з двома капітанами на одну забавку. Почали собі ся балювати, забавляти, і став він про своє життя оповідати.

      – Я служу, та не знаю за що, бо я би радо ся з бідою видів, але не можу.

      Відповідають йому:

      – Та ж ти допіру молодший офіцер, тому ще біди не знаєш, а ми вже є капітанами і стільки знаєм біди, що нам ся вже не хоче із нею видіти.

      От вже по забаві зібралися всі три на спацер. Отже ж приїхали на три дороги. А хлопець задрімав трохи та й упав з коня, а як ся схопив, то не вздрів, котрою дорогою ті два капітани поїхало. І ставши, си подумав, що то вже біда. Сідає на коня, їде далі сам. їде, їде, тай ухопила його ніч. Заїжджає він до гостинниці і проситься на ніч. Хоче не хоче, але переночувати мусить. Жид дав йому стайню для коня, дав покій для хлопця. Той повечеряв і положився спати, але спати не спить, дивиться – встає жид уночі, світить свічку, бере гарапник великий у руки та й іде коло його ліжка до льоху. Мудрий офіцер, підвівши голову, слухає: б'є жид раз – чути «ой!», б'є жид дванадцять разів – і дванадцять разів чути «ой!».

      Вертається жид, гасить свічку, лягає спати, але офіцер зовсім не спить і собі наслухає. Встає жид о дванадцятій годині вночі, бере гарапник, іде знову попри його ліжко в той самий льох, знов б'є дванадцять разів, і дванадцять разів чути «ой!» Знов вертається понад його ліжко, лягає спати. Шоста година ранку – жид знову встає, світить свічку, бере гарапник, іде попри його ліжко в той самий льох і знов б'є дванадцять разів, і знов чути дванадцять разів «ой!». А офіцер уважає. Та й по тому всьому лягає жид спати. Встає рано, дає офіцерові снідання, коневі обрік, звичайно, як повинно подорожньому зробитися.

      Питає жида офіцер:

      – Пане орендарю, скажіть ви мені: що то у вас за діло було тої ночі?

      Відповідає йому орендар:

      – Гирсти, пане, яке діло?

      – Що пан ходив три рази до льоху і бив по дванадцять разів нагайкою, і щось дванадцять разів кричало: «ой!?

      Відповів йому орендар:

      – Того не можу нікому оповісти.

      – Мені можеш сказати, бо я нікому не розкажу.

      – Гирсти, пане, як ви мені присягнете, що нікому не скажете, тоді я вам оповім щось.

      Офіцер присягнув йому, що нікому не розкаже.

      – Прошу пана, – каже жид, – був колись їден господар, що мав великий маєток, але все пропивав у мене та й на п'ятдесят рублів заборгував ще. От він умер і мені той борг зіставив. Пішов я на цвинтар, викопав його зі землі і ті п'ятдесят рублів йому одбиваю.

      Офіцерові