Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.. Антология

сину, як ти тут ся маєш?

      Він ніц ся не обзиває, іно тільки сидить і книжку читає. Каже отець до матері так:

      – Е, та що ж, ми до нього прийшли, а він сі до нас не відзиває! Запалім-но десять саженів дров нараз і вкиньмо його в той вогонь, най він згорить. Бо ще й не є він королем, а вже до нас обзивати не хоче, а що ж буде тоді, як він королем буде…

      Узяв його батько за ноги, мати – за голову, і розмахали, щоб його в той страшний вогонь вкинути, але Бог дав, що півень заспівав. Не стало ні батька, ні матері, нікого.

      Ліг він спати – спав до світла. Приходить ранок, дав Бог день, приносять йому і їдженя, і пиття, що лиш він собі замислив у своїй душі. Та вже він собі думає: «Страшне є це місце», – але чекає, що буде далі.

      Носять все йому їдженя, пиття, пісні співають, кричать:

      – Віват нашому царю! – але він нікого не бачить.

      Дав Пан Біг другий вечір (був красний обід, був красний підвечірок, була красна вечеря і йому, і його коневі), а він нікого не бачить. Шоста вечора – приходить ведмідь, лише вже одна частина – ведмідь, а дві частини – людини, і каже так:

      – Ясюню, коханий, прошу своє діло сповнити.

      Глянув він: красна панна на дві частини людина, а на третю – ведмідь; але він ся до неї не обзиває.

      В одинадцятій годині приходять два капітани, котрі ся з ним на дорозі розлучили, і вітаються:

      – Як ся маєш, пане офіцер? – а той ся до них не відзиває. Отже вони кажуть один до другого: – Тут є студня дуже глибока, вкиньмо його до теї студні. Бо він ще є тепер офіцером, а не королем, а як він зістане королем, хто знає, що він з нами зробить…

      Взяв їден за ноги, другий за голову і в ту студню понесли його кидати. Як йно його розмахали, як йно його в ту студню пустили, то в тім часі півень заспівав, і їх не стало. А він сидить коло столу, як сидів, як читав книжку, так і далі читає, і ніц ся йому не стало.

      Дав Бог день. Приходить панна до нього красна-слічна, обняла і поцілувала та й каже:

      – Прошу вже до мене відзиватися, бо ти вже викупив мене від усього злого.

      От почали вони собі розмовляти по-панськи. А пізніше і поженилися. По весіллі за кілька днів питає офіцер панну:

      – Що ти маєш?

      – Я, – каже, – маю королівство, а що ти маєш?

      Каже він:

      – Я маю тільки одних п'ятдесят рублів.

      А то, як панич перебігав золотий, та й повернув йому тих п'ятдесят рублів назад.

      Каже вона йому так:

      – Знаєш ти що? Йди ти до тої церкви, де ми шлюб брали, дай тих п'ятдесят рублів на Боже.

      Запряг він чотири коні, повіз красний, і їде до тої церкви, де брав шлюб, тих п'ятдесят рублів дати на служби. їде він гостинцем, аж виходить стара баба і каже:

      – Пануню-шерденько, прошу вас шнідання.

      А то була велика чарівниця. Та й того пана відразу зачарувала. Пішов він до неї на снідання. А по сніданню дала вона дві сливки його слузі і мовила:

      – Як пан схоче в дорозі води, то щоби-сьте дали йому ті дві сливки з'їсти, то вже не схоче пан води.

      Від'їхав пан на півдороги і захотів води в такім місці, де води не можна було дістати. А слуга