Час збирати метафори. Михайло Блехман

знаю, чи погодилася вона, але позіхнула й сказала:

      – Дякую, мені сподобалося. Я тобі зателефоную.

      Взагалі-то ти не позіхнула. Можливо, навіть посміхнулася. Але яка різниця? Все одно ж нічого не змінилося.

      Качки крякнули – здається, в цілому ствердно, але з деяким сумнівом.

      Хвилі плюхалися в парапет. Був уже вечір, але вже, здається, розвиднілось, і я, як звичайно, чекав її – в декількох кроках від берега, на тролейбусній зупинці. Вона щоранку проїжджала в тролейбусі, нам було по дорозі до інституту. Я відволікся від озера і побачив її: вона, як завжди, сиділа в тролейбусі біля вікна, читала книгу. Я увійшов і став поруч. Можна було сісти, але я не зважився навіть привітатися. Вона кивнула і продовжувала читати. Я посміхнувся дружньо і запобігливо й благаючи, як дощ тоді, і залишився стояти.

      – Міг би сісти, – зауважила вона байдуже, не відриваючись від книги.

      – Так. Але нічого б не змінилося, – заперечив я та з надією подивився в твої, як завжди, темно-сірі очі.

      – Звичайно, нічого, – заспокоїла ти, кінчиками пальців поторкавши свої кукурудзяні волосся.

      Я спробував щось сказати, щоб ти перестала читати цю книгу.

      – Дивись, виявляється, селезні гарніші за качок. А у людей – навпаки.

      – Це залежить від конкретного селезня, та й від конкретної качки теж, хоча від селезня – більшою мірою, – незацікавлено сказала б вона.

      І поправила б – хоча навіщо поправляти – своє кукурудзяне волосся.

      – Двозначний комплімент, – сказала ти з видимістю посмішки, але твої темно-сірі очі не посміхалися. – Ти маєш на увазі, що поправляти марно або краще не може бути?

      – Звичайно, може. Дуже навіть може! – з готовністю відповів я і побачив, як найближча качка таки покрутила біля скроні. – Ні, тобто я маю на увазі…

      – Добре, чого вже про це. Ходімо, покажеш мені своє оповідання.

      Я пропустив її вперед, встигнувши за півсекунди не надихатися запахом кукурудзи. Ми сіли за столик, і я замовив пляшку шампанського. Оповідання мало бути гостросюжетним, правда, я й сам розумів, що в ньому сюжету менше, ніж гостроти, а гостроти – менш, ніж сюжету. Але це було моє найкраще оповідання, тому що ми з тобою сиділи за столиком і пили шампанське.

      – Щось ти рано сьогодні, – з посмішкою зауважила мама.

      Я був змушений відповісти жестами і поспішив у ванну чистити зуби. Півпляшки шампанського. Вода в крані дзюрчала так само, як хлюпає в озері. Качкам, напевно, сподобалося це порівняння. Тепер вони пропливали повз парапет, не відвертаючись і не пірнаючи, як колись.

      А чайки нарешті замовкли – мабуть поснули.

      Я зустрівся поглядом з темно-карими очима.

      – Маєш рацію, нічого не могло змінитися.

      Її очі посміхнулися:

      – Хоча, хто знає?… Можливо, коли ми вийшли з весілля приятелів. Мені тоді хотілося, щоб ти не йшов занадто швидко.

      Ти не сміялася, а тільки посміхалася, і твої каштанове волосся хвостиком і очі такого ж кольору майже не здавалися недосяжними. Я не вірив своїм очам і вухам. Але хтось із знайомих обійняв її за плечі, і вони обидва