Час збирати метафори. Михайло Блехман

щось новеньке, – сказала ти, майже сміючись темно-карими очима. – Може, спочатку хоча б запросиш на танець?

      Я підняв камінчик і кинув у озеро. Качка хотіла покрутити біля скроні, але вирішила не наражатися на конфлікт.

      – Думаєш, це так просто? – Запитав я, начебто для тебе це було важливіше, ніж для мене.

      Ні, таке припущення не заслуговує на увагу.

      – Хто мені дав право запрошувати тебе танцювати? Та й, швидше за все, ти відмовишся…

      Ти засміялася вголос, так, що качки від несподіванки перестали злітати. Напевно, забули про свою дикість.

      Я зітхнув і видихнув одночасно, відійшов від парапету і запросив тебе танцювати. Народу в кімнаті було багато. Я відчував її спину, а своїх долонь – абсолютно ні. Кімната була хоч і невелика, але величезна. Якби загасили світло, вона стала б нескінченною, але було світло, і це рятувало.

      – Ну, от бачиш, – сказала ти. – Зовсім не страшно.

      Я подумав і зрозумів, що нічого ж не змінилося.

      – Нічого ж не змінилося.

      Не встигнувши подумати, я додав:

      – Ходім на вулицю. Прогуляємося по нічному місту.

      Моя сміливість мене лякала, але я вже переставав відчувати свій страх.

      – Як же я піду з власного шістнадцятиріччя? Якщо хочеш, можеш іти один…

      Нарешті від нескінченності кімнати нічого не залишилося: я вийшов на вулицю. Дощ не втримався на суцільний хмарі, яка не має кольору, і зістрибнув на мене – спочатку на ніс, потім на маківку, але там йому ніде було розташуватися. Потім він дивився на мене знизу вгору, неначе благав про щось. Теж мені, друг називається! Друзі не благають. Він образився і пройшов – тобто пройшов…

      Дійсно, нічого не змінилося. Я йшов уздовж берега озера по парапету. Качки пірнали лапами догори, а виринувши – крякали. Причому, як мені здалося, не одна на одну, а дружньо. Ми йшли з концерту знаменитої поп-групи від берега до її під'їзду. Вона розсміялася своїми темно-сірими очима. Досить голосно, щоб я почув. Її кукурудзяне волосся трохи вимокло.

      – Ну, і чому ж ти не запросиш мене ще куди-небудь? – запитала ти.

      Дивно: можна подумати, що для тебе це важливіше, ніж для мене.

      Я взяв тебе за руку – і вкрився інеєм від власної сміливості.

      – Це щось новеньке, – майже розсміялася вона. – Отже, концерт сподобався? Я рада. Ну, добре, мені пора додому.

      Вона махнула рукою, я вийшов з її під'їзду до тролейбусної зупинки й зупинився біля краю парапету. Чому вода така кристально темна? Жоднісінької пристойної риби не видно. Качки кивали на знак згоди і вимушено пірнали.

      В нічному місті, яким вона не захотіла прогулятися, було вже пізно. Батьки, звичайно, не спали, чекали мене. Я їм тисячу разів казав: не хвилюйтеся, день народження закінчиться близько десятої, я її проводжу до під'їзду і відразу повернусь додому. Годині об одинадцятій, не пізніше. Спіть спокійно. Ні,не заснуть, звичайно, поки я не прийду.

      В нічному місті, в якому вона не дозволила мені запросити її ще куди-небудь, було ще (чи вже?) пізно. Батьки, звичайно, не спали, чекали мене. Я їм