Час збирати метафори. Михайло Блехман

квітами, корчмою, на вивісці якої було щось надряпано дивовижними літерами, над нашим двором, над усім нашим королівством – таким казковим і дивовижним.

      Тим часом по репродуктору почали передавати урочисте повідомлення – вірна ознака того, що ось-ось з'явиться процесія:

      «Слухайте королівський указ – пам'ятку святкуючого. Щорічні масові народні гуляння проходять під гаслом: «Радій від пуза». Кожен свідомий представник народу має право відправляти свою найбільш природну для кожного свідомого представника народу потребу – радіти. Радість слід відправляти в спеціально відведених для цього місцях громадського тріумфування. Радіючий має безтурботно радіти від самісінького пуза, супроводжуючи тріумфування заздоровницями та урочистими вигуками. При спробі припинити процес радіння під час загального тріумфу – пузоносець буде негайно наражений на позбавлення вищезгаданого пуза навіть у разі відсутності останнього у нього або у неї. При цьому всі інші представники народу мають рішуче не зрозуміти пузоносця й відмежуватися від нього або від неї. В разі небажання не зрозуміти й відмежуватися така поведінка буде прирівняна до нерадіння від пуза».

      Серце у мене калатало – від радості і від того, що зараз, за кілька хвилин усі впізнають мене, бо я голосно оголошу те, що пообіцяв оголосити привітному господареві столу в харчевні. Даремно нас відмовляли старий у перуці, священик і суворі вчені. Я ж скажу правду, і всім, хто зібрався зустрічати процесію, стане ще радісніше, вони розсміються ще голосніше, а потім, прийшовши додому, передадуть мої слова сусідам, а ті – друзям і товаришам по службі, а потім все наше королівство і весь світ дізнаються про це, і я буду знаменитий, і життя моє перетвориться на казку. А головне – все почують, нарешті, правду.

      «Правда – це казка, розказана самому собі».

      Повторивши це, він обнадійливо посміхнувся мені і додав:

      «До початку ходи є час, ви встигнете навідатися до короля. Думаю, він уже розглянув вашу заяву… І, звичайно ж, сподіваюся на ваш із ним здоровий глузд…»

      Мені нічого було відповісти. Я пройшов по викладеній в коридорі червоній килимовій доріжці з білими смужками, намагаючись скрипіти голосніше, і постукав у двері з королівським вензелем.

      «Заходьте, не зачинено! – ласкаво обізвався король. – Радий вас бачити, мій дорогий товаришу по щастю!»

      Король сидів на улюбленому народом троні, на голові у нього була вихідна червоно-білосніжна корона. Він завжди одягав її для ходи – і красиво, і не напече голову.

      Придворні майстри, судячи з усього, ще не встигли побувати в майже найвищій кімнаті, на столику лежала червоно-біла подушечка, а в неї була встромлена королівська голка без нитки.

      «Сідайте, колего, – з величною простотою виговорив монарх. – Ромової баби хочете?»

      «Дякую, – хрипким голосом відповів я, сідаючи в гостьове крісло. – Ми з нашим привітним господарем вже поснідали».

      «А до мене він не заходив з тих самих пір, як посадив мене на цей трон. – Король захотів засумувати,