Час збирати метафори. Михайло Блехман

заклично сказала вона, – покажіть же мені, на що ви здатні.

      Повз мене повільно, одишливо пройшла товста, не самого вишуканого виду гондураська гірська корова. Вона щось винюхувала в землі своїм гачкуватим носом.

      – Слухай, ну яка з неї корова? – скептично запитав я мулата. Той розсміявся:

      – Ставити питання – це мій обов’язок. А ти краще покажи, чи навчився відкривати кокосові горіхи. Минулого разу ти обіцяв навчитися.

      – Так-так, покажіть дамі, як ви засвоїли справжню чоловічу справу! – її слова дзвеніли в повітрі, підбадьорюючи. – З тих пір як ми не бачилися, минуло чимало часу. Впевнена, що ви навчилися.

      Взагалі-то вона була досить прогресивна і, як правило, не розділяла роботу на чоловічу і жіночу, але тут, судячи з усього, вирішила підіграти мулатові, що дотримувався, думаю, іншої точки зору, менш прогресивної. Піднявся вітер, королівські пальми трохи нахилили височенні верхівки, кокосові – зашелестіли) скуйовдженими гілками-листами, схожими на кошлаті шевелюри. Кілька темношкірих хлопців – цілком типова для Піткерну картинка – спускали на воду новий вельбот. Дивитися на мене їм було ніколи.

      Взявши з рук усміхненого мулата мачете, я прицілився і вправно відрубав у горіха краєчок – точно так, як він мене вчив. Мої строгі глядачі поблажливо, але задоволено зааплодували. Я зробив ще кілька не менш витончених ударів і з гордістю показав кокос присутнім погоничам корів, у кожного з яких в руках була довга, як ходуля, палка-лесіба. Такі мені доводилося бачити тільки тут, у Басутоленді. Один з пастухів – темно-кавового кольору хлопчисько років 15-ти – примудрявся стояти на одній нозі, спираючись на неї іншою, піднятою і зігнутою в коліні.

      «Ось це корови, так корови, – задоволено подумав я, розглядаючи стадо, що паслося неподалік. – І роги при них, і вим'я. Не те що ці гондураські – одна назва «корова», а коровою навіть не пахне, типова свиня. Ось такий парадокс: здавалося б – Бечуаналенд, але корови – абсолютно справжні, наші».

      – Молодець! – кивнули пастухи, і кожен шанобливо підняв угору великого шоколадного пальця. Я скромно вклонився, потім подивився в бік морського берега. Човен з десятком маврикійських рибалок виходив у відкрите море. Спека стояла нестерпна, навіть вітер не допомагав, хоча і розгойдував пальми – королівські, кокосові й екзотичні «павині хвости». Ну, що ж, не біда, зате прекрасна дама, безсумнівно, була задоволена моєю вправністю. Я заглянув в отвір: у кокосі було повно соку.

      – Чи немає у вас соломинки? – несміливо запитав я у двох темношкірих хлопців, що сиділи на самісінькому пеклі, сплітаючи великі караїбські корзини. Хлопці зареготіли:

      – З чого, по-твоєму, ми робимо ці кошики? Це ж тобі, шановний, не солома якась, а мібі найвищого гатунку. Ти що, ніколи на Домініці не бачив ліан? Пити кокосовий сік через корінь ліани – це верх екзотики!

      – Верх екзотики! – повторив за ними папуга з рожево-зеленою шиєю.

      Я сів у тінь під королівською пальмою на білий пісок