Час збирати метафори. Михайло Блехман

шматочок булочки гусячої печінки, відкусив крихітний шматочок і, звертаючись до того, хто привів мене в цю харчевню, сказав:

      «По-моєму, колега, ви помиляєтесь. Прирікати мсьє на те, щоб він сказав правду? Мій досвід і авторитет підказують мені і нам з вами, що це може мати фатальні наслідки як для нього особисто, так і для багатьох – дуже багатьох – інших».

      Схожі один на одного учені закусили з тарілок з підсмаженими ковбасками і кислою капустою, обмінялися багатозначними поглядами й сказали – спочатку той, що сидів обличчям до мене, а потім той, що в профіль:

      «Колего, ви прирікаєте цього недорослого пана на гірку долю. Правда – це єдине, чого треба побоюватися, все інше не тільки безневинне, але іноді й корисно». Священик відкусив від бутерброда з огірком, помовчав, потім зітхнув:

      «Колего, я вам як син, але дозвольте мені висловити важку для всіх нас і, впевнений, вас також, думку: чи не буде найбільшою помилкою приректи цього джентльмена на те, щоб він почав свій свідомий життєвий шлях з того, чим було б навіть небезпечно цей шлях закінчити»?

      Господар столу слухав їх і задумливо кивав, зітхаючи й дивлячись добрими очима на кожного зі своїх друзів і на мене. А я дивився на них і нічого не розумів, і це було неймовірно цікаво, навіть цікавіше процесії, і страшнувато, навіть страшніше, ніж пропустити процесію.

      «І все ж таки варто спробувати», – сказав він. Потім звернувся до мене – благально і ласкаво:

      «Ось побачите – у вас буде не життя, а казка! Повірте, ніхто не зробить це краще за мене. І робити вам майже нічого не треба, тільки сказати правду – голосно, щоб усі навколо почули і засміялися».

      «Ну, і чого ж ви цим досягнете, колега? – запитав старійшина, доїдаючи гусячу печінку. – Навіть якщо чомусь засміються – що з того? Сміх сміхом, але в він буде нездоровий».

      «Ви впевнені, що вони, почувши правду, розкриють очі, а не потуплять їх?» – запитали в унісон його вчені однолітки, схожі один на одного, як дві купюри вищого достоїнства. А молодий священик додав:

      «Ви хочете, щоб наш гість розкрив їм очі на те єдине, на що вони очі розкривати не хочуть?»

      Господар столу мудро, але сумно посміхнувся:

      «Не хочуть, колега, ви праві… Але сподіваюся, що, один раз зважившись, не зможуть і не захочуть закрити. Адже з правдою живеться і легше, і цікавіше».

      Він благально глянув на мене:

      «Чи згодні ви всього лише вислухати мою пропозицію і вже потім вирішити, прийняти її чи ні? Чи вірите ви, що я бажаю вам, і взагалі всім, тільки добра?»

      Мені було так цікаво, що я жодної секунди не сумнівався. Тільки вдихнув глибше й випалив:

      «Згоден!»

      І це була моя третя, вирішальна помилка.

      «Помилка полягає в тому, – сказав він, задумливо тарабанячи пальцями по сап'яновій палітурці, – що я шукав вододіл у площині «правда – брехня». На жаль, це виявилося помилкою».

      «У тому-то й справа», – пробурчав я, нарізаючи тонкими скибочками його улюблений сир і розливаючи чай у дві глибокі червоно-білі чашки з королівськими вензелями, що стояли на блюдцях