Людвисар. Ігри вельмож. Богдан Коломійчук

де розбійники, опам'ятавшись, знову взялися до справи. Допомогти Домінікові кількома швидкими і безжальними ударами було для нього справою кількох секунд. Найманці, конаючи, розпластались на підлозі.

      – Дякувати Богу, – видихнув Домінік, – ви саме вчасно.

      – Усе гаразд? – запитав кур'єр.

      – Зі мною так, – відповів лікар і кинувся до дверей, за якими лишилася Ляна.

      Дівчина, бліда наче смерть, безсило впала в його обійми і заридала.

      – Треба поспішати, – нагадав Христоф, – невідомо, перед чим іще не зупиниться єпископ.

      Лікар кивнув і, вхопивши Ляну на руки, рушив за ним. Слідом, весь час йойкаючи і читаючи молитви, задріботіла Вірця, змушена цілковито покладатися на свої ноги, оскільки втрачати свідомість мали право лише вельможні пані.

      Біля карети Христоф зупинився і здивовано глянув на порожню бруківку. Тіло, що лежало там, безслідно зникло.

      – Куди ви поділи того нещасного? – запитав він у гайдуків, помітивши, що ті були так само бліді, як винесена з будинку панна.

      – Нікуди, – розгублено відповіли ті.

      – Хочете сказати, він устав і пішов сам?

      Гайдуки ствердно закивали головами.

      – Шляк би вас наглий трафив…

      Порозумівшись з ними в такий спосіб, він сів у карету, опинившись поруч з Вірцею, чим змусив її сором'язливо опустити очі і поринути в найсолодші мрії.

      Екіпаж зрушив з місця, і гуркіт коліс злився з цокотінням підков шістьох коней гайдуків, що їхали поряд, оточивши карету півколом. Поряд із дверцятами йшов кур'єрський кінь, сумно позираючи на свого господаря. Либонь, йому було невтямки, чим дерев'яна лава краща за його міцну і перевірену спину.

      Карета і вершники через Краківську браму залишили місто. Рушили швидше, поступово проминувши вкутане у темряву передмістя, і потрапили зрештою до лісу.

      – Готуйтеся, – спокійно мовив Христоф, дістаючи арбалет, завбачливо покладений під лаву.

      – Ви очікуєте засідки? – запитав Домінік.

      – Швидше навпаки, пане Гепнере, засідка очікує на нас, – відповів кур'єр.

      – Ви знали про неї і все одно рушили цією дорогою? – з докором у голосі промовила Ляна.

      – Пані, – з тим же спокоєм у голосі продовжив він, – ми не уникнемо нападу, навіть якщо в наших коней зараз виростуть крила. Єпископ – не дурень, і його люди стережуть всі дороги до Високого Замку…

      Сказавши це, він заклав болт у арбалетний жолоб і взявся мовчки й методично крутити коловерть. Впоравшись, Христоф прикипів, жадібно розглядаючи темний пейзаж.

      – Здається, тут, – сказав він, – приготуйтесь…

      Гепнер кивнув і витягнув готову до герцю зброю. Тим часом кур'єр відчинив дверцята і миттю опинився на спині свого коня. Приклавши арбалет до плеча, він тихо скомандував гайдукам:

      – Цільтеся в той пагорб, що попереду. Побачите, що за «ягоди» на тих кущах.

      Сім тонких і гострих, наче голки, стріл, зі свистом розсікаючи повітря,