Людвисар. Ігри вельмож. Богдан Коломійчук

до все ще незрушного строю гайдуків.

      – Шляк! – вилаявся Христоф крізь зціплені зуби. – Що вони за блазні?

      – Погляньте, – мовив Домінік, – ті, що з нами билися, відступають…

      – Або поступаються місцем, – припустив кур'єр, – у будь-якому разі, панове, маємо можливість перепочити. Я запропонував би вам по кухлику винця, але боюся, що найближчий шинок задалеко…

      – Я сказав би, до пекла значно ближче, – додав той самий гайдук.

      – Ага, а там, кажуть, п'ють смолу, – підхопив інший.

      – Згоден, непідходяще місце, – сказав Христоф, – тоді відправимо туди цих веселунів.

      Чоловіки дружно засміялися, однак у ту ж мить мусили відбивати новий напад. Кільце одразу звузилося. Схоже, під тими чудернацькими шоломами і довгими чорними плащами ховалися майстерні фехтувальники і безжальні вбивці. Коли Христофу вдалося врешті проткнути одного з них, натомість почувся передсмертний крик двох гайдуків. Було зрозуміло, що шестеро зморених, хоч і хоробрих оборонців не зможуть вистояти. Впало ще двоє, потім двоє останніх, і залишились тільки Гепнер та Христоф. Вони захищали карету з різних боків і могли тільки подумки молитися один за одного.

      – Лікаря мусите брати живим! – вигукнув раптом кур'єр. – Чуєте, живим!.. Інакше єпископ раніше за мене постинає вам голови!

      Клинок, що в цей час прямував Домінікові в груди, спинився і сердито рубонув землю біля його ніг. Гепнер полегшено зітхнув. У думках він був готовий подарувати Христофові за його кмітливість усе, що той тільки забажає. Лише б не впасти…

      – Стійте, нечестивці! – почувся несподівано вигук, в якому всі впізнали голос єпископа. Його худорлява, загорнута в рясу постать чорніла на пагорбі.

      – Гм, чого б це? – тихо промовив кур'єр. – Сам хоче помірятись силою чи що?

      Невідомі в «чортових личинах» завмерли, чекаючи, доки єпископ з погано прихованим поспіхом спуститься донизу.

      Глянувши на чотирьох мертвих «веселунів», що лежали біля Христофа, Лібер зауважив:

      – А лікар убив лише одного…

      – Бачте, отче, він закоханий. А закохані – милосердні, – відповів кур'єр.

      – Ви ж не протримаєтесь, – сухо сказав єпископ.

      – Блазнів тільки п'ятеро, – Христоф знизав плечима і вдав, що уважно розглядає свою закривавлену зброю.

      – Годі вам, – скривився єпископ, – ви б'єтесь майже годину. Окрім того, маєте поранену руку. Самі розумієте, що врешті-решт загинете…

      – Нічого не вдієш, отче. Але поки що, зауважте, я живий-живісінький.

      – А вам, Домініку, – вів далі Лібер, переходячи до іншого боку карети, – я пропоную врятувати і друга, і кохану…

      – Як? – важко видихнувши повітря, запитав той.

      – Здайтесь.

      – Не вірте йому! – попередив Христоф.

      – Вибір за вами, – повторив слуга церкви.

      – Якого дідька? Перевага ж на його боці! – не вгавав кур'єр.

      – Я не хочу більше крові, – лицемірно мовив Лібер.

      – Я… я згоден… – сказав Гепнер, –