Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256). Коллектив авторов

далі створювалися структури Київської Русі.

      Найінтенсивніші потоки слов’янського розселення були спрямовані на південь – у напрямку Дунаю та кордонів могутньої Візантійської імперії. Але цей напрямок ми не розглядатимемо – нащадки склавінів і антів розселені у цих європейських районах не увійшли до складу майбутньої Русі. Тому звернімося до північного та північно-східного напрямків розселення слов’ян. Туди, окрім представників вищезгаданих слов’янських угруповань – склавінів і антів – переселялися й «колочинці», в яких частина дослідників вбачає давніх венедів.

      Ні у кого із серйозних дослідників не викликає сумнівів, що слов’янське населення в області верхів’їв Дніпра та Волги було прийшлим і «нашарувалося» на місцевий етнічний субстрат. За даними писемних джерел, до появи слов’ян за північними та східними межами Верхнього Подніпров’я мешкали фіно-угорські племена – чудь і весь на півночі та мерянські, муромські й мордовські племена у Волго-Окському межиріччі. Про давнє населення Верхнього Подніпров’я літописи нічого не повідомляють, але на основі лінгвістичних даних, насамперед матеріалів гідронімії, вже давно встановлено, що у давнину ці території заселяли балти (Рис. 1). Тож, за сучасною науковою термінологією, нові утворення, де головну роль уже відігравали переселенці-слов’яни, створювалися якраз з ініціативи таких емігрантів.

      Рис. 1. Центрально-Східна Європа близько 950 р. (за С. Плохієм)

      Питання про балто-слов’янські взаємини та роль дніпровських балтів у формуванні тут нової слов’янської етнічної спільноти – майбутніх білорусів – досить цікаве й не до кінця розроблене. Але обов’язково варто вказати на те, що на відміну від фіно-угорських племен, які являлися чужими для слов’ян за мовою та культурою, балти були близькими переселенцям внаслідок спільного індоєвропейського минулого (Иванов, Топоров 1958, с. 39). Окрім того, на землях сучасної Білорусі простежуються ще й сліди зайд зі слов’янського заходу.

      За свідченням П. Третьякова та його білоруських колег, протягом третьої чверті І тис. н. е. східні балти почали зводити численні укріплення-сховища майже біля кожного поселення. Очевидно, що ситуація у Верхньому Подніпров’ї тоді була не мирною – майже всі згадані городища загинули одночасно внаслідок пожеж. Супротивник автохтонів без особливих зусиль мав укріплення невеликих розмірів, а місцеве населення у разі його наближення ховалося в лісах. Така ситуація склалася у середині VІІІ ст. Очевидно, слов’яни в середині та другій половині І тис. н. е. проникали окремими потоками щоразу далі у північному напрямку. Але, також імовірно, що навперейми такому руху із заходу просувалися і нові переселенці-емігранти, про що свідчить незаперечний археологічний аргумент: поширення типової для «західняків» вкритої смугами розчосів кераміки.

      Наприкінці третьої чверті І тис. н. е. в історії