основною проблемою волинського прикордоння продовжувалося протистояння із військовими силами Давньопольської держави. Складно сказати, коли було засноване на західному кордоні м. Любачів, що стояло на р. Любачівці, яка впадала до Сяну. Теж поблизу західного кордону Галицької землі розташовувалася фортеця Городок. Далі вороже військо зіштовхувалося з давньоруським «на Щирці» – мабуть, на якійсь порубіжній річці. Ключові позиції на західному рубежі оборонної системи Галицько-Волинського князівства посідав Холм. Його було засновано в другій половині 1236-го – першій половині 1238 р. Створювали Холм, принаймні, у два етапи: спочатку Данило збудував невеликий замок, навколо якого розвинулося потім велике й досить укріплене місто, котре не змогли взяти монголо-татари 1241 р. Якщо в другій половині XII ст. західний рубіж Волині пролягав Західним Бугом і його притоками, то вже на початку XIII ст. він впритул присунувся до р. Вепр. Свідчення Галицько-Волинського літопису під 1219 р. точно вказує на цю річку як на русько-польський кордон. Цей факт підтверджується й пізнішими повідомленнями. На північному заході та півночі Волині кордон із Литвою та ятвягами проходив Західним Бугом і його притоками, зокрема Лесною. Басейн р. Кросни теж належав Русі. Тут однією з порубіжних річок був Нур. Волинсько-польський кордон у XIII ст. пролягав від гирла р. Нур майже саме на південь, через верхів’я р. Кросна, вздовж р. Вепр, до вододілу Вепра та Лади. Тут був і етнічний рубіж між західними та східними слов’янами, що підтверджується й археологічними матеріалами. Тому русько-польський політичний кордон відзначався стійкістю й не змінювався істотним чином протягом усього давньоруського періоду. Науковці зазначали, що за Вепрем до Вісли лежить велике плоскогір’я, обмежене на півдні верхнім Віслоком. Цей сухий, майже безводний простір у давньоруський час мало привертав до себе увагу переселенців. Він, мабуть, і розмежовував Польщу і Київську Русь. Однак Романовичі не задовольнялися природною захищеністю північно-західного рубежу й послідовно зміцнювали його. Але для останніх часів існування давньоруської держави потребує уточнення й конкретизації карпатський рубіж Галичини з Угорщиною.
Безпосередньо за Карпатським хребтом мешкало переважно східнослов’янське населення, а літопис називає там руські, поза сумнівом, центри та поселення – Бардуїв, Баню Родну й Борсуков Дол (Дел). Та в самих Карпатських горах, як вважають історики й археологи, укріплених поселень-фортець не існувало (їх будували або на рівнині або в передгір’ях). Тому кордоном між Руссю й Угорщиною слугував, мабуть, не сам доволі вузький хребет Карпат, а вся смуга гір. Навіть наперевалах, якими рухалися війська, не зафіксовані сліди порубіжних укріплень. Про їхню відсутність свідчать і писемні джерела. Літописи, насамперед найдокладніші – Київський, Лаврентіївський, Галицько-Волинський – щодо вторгнення угорського війська на Русь говорять просто
