Галицька сага. Невиправдані надії. Петро Лущик

недавно помчав в атаку. Таким чином під командуванням капітана Леопольда Грота залишилося тридцять три улани. Не пощастило поручнику Томашевському. Хтось бачив, як зовсім поруч з ним вибухнув снаряд. Що сталося потім, розповідач вже не бачив, але всі розуміли, що нічого доброго. Капітан Грот закликав до себе підпоручника Грабовського – єдиного офіцера, який залишився живий, – і, присівши на якесь повалене дерево, вони схилилися над розгорнутою мапою.

      Про що говорили і що вирішували командири, улан Валько не знав. І що найдивніше, це його навіть не цікавило. Зараз він хотів лише одного: сісти на землю і просто відпочити. Надто вже важким видався сьогоднішній день, до кінця якого ще може статися будь-що.

      Марко досі не міг змиритися з думкою, що почалася війна і він сам на війні. Спокійне перебування на околицях Познані завершилося вранці першого вересня, коли з Варшави прийшло повідомлення про напад Німеччини на Польщу. Спочатку цьому ніхто з нижчих чинів уланського полку не повірив, бо перед ними… було тихо. Мало того, за даними розвідки, на тому березі Одри взагалі не було частин вермахту. (Марко Валько напевне здивувався б, коли б дізнався, що до таких даних долучився його колишній односелець Михайло Смоляр.) Командир армійської групи «Познань» генерал-майор Тадеуш Кутшеба увесь перший день війни телефонував до Варшави Головнокомандувачу Війська Польського маршалу Едварду Ридз-Сміглому з настирливим проханням задіяти свої війська для допомоги сусідам, на котрих прийшовся головний удар вермахту, – арміям «Лодзь» і «Помор’я», але щоразу отримував наказ залишатися на місці.

      Найважче довелося пережити армії «Помор’я». Перед генералом Бортновським була поставлена конкретна задача: не пропустити німецькі війська до Данцига, таким чином утримати «польський коридор». Найімовірнішим місцем удару у Варшаві вважали північний напрям, тому там поляки і сконцентрували основні сили. Коли ж генералові Бортновському повідомили, що німці вдарили на півдні, де оборона була не така сильна, він одразу перекинув на небезпечну ділянку підкріплення. На біду командуючого армією «Помор’я», німці не дали йому це зробити, і поки польські війська були ще в дорозі, вермахт вже розколов неприятеля надвоє. У польських військах панувала плутанина, причому північне угруповання опинилося в оточенні і припинило опір вже п’ятого вересня. Командування польською армією разом з малочисельним південним угрупованням отримали наказ відступати до Варшави.

      Лише на дев’ятий день війни полк, у якому служив улан Валько, підняли за тривогою і прискореним темпом перекинули на південний схід. Звичайно, Марко не знав, що генерал Кутшеба нарешті отримав від Головнокомандувача довгождану радіограму лише з однією фразою – «Сонце сходить». Це був наказ рухатись більшості уланів до відомого лише командирам місця невідомої річки Бзури.

      Генерал-майор Тадеуш Кутшеба спішив. Він почувався винним перед своїми бойовими товаришами по зброї – командувачами армій «Помор’я» та «Лодзь» бригадним