Три мушкетери. Александр Дюма

по-справжньому закохався. До того ж мені немає ще й двадцяти.

      При цих словах пані Бонасьє крадькома глянула на нього.

      – Послухайте, я вже натрапив на слід, – сказав д’Артаньян. – Три місяці тому я мало не бився на дуелі з Арамісом через таку ж хусточку, як і та, що ви показали жінці, яка була в нього, через хусточку, прикрашену – я цього певен – таким самим вензелем.

      – Добродію, – мовила молода жінка, – ви страшенно стомлюєте мене цими запитаннями, клянуся вам.

      – Але, пані, ви ж така обережна і передбачлива… А що, коли б вас затримали і знайшли цю хусточку, хіба це вас не скомпрометувало б?

      – А з якої речі? Хіба це не мої ініціали? «К. Б.» – Констанція Бонасьє.

      – Або Камілла де Буа-Трасі.

      – Мовчіть, пане! Мовчіть! Якщо небезпека, в якій опинилася я, не може зупинити вас, то подумайте про небезпеку, на яку наражаєтеся ви.

      – Я?

      – Так, ви. За одне лише знайомство зі мною ви можете потрапити до в’язниці або й поплатитися життям.

      – Тоді я не залишу вас ні на мить!

      – Добродію… – відповіла молода жінка, молитовно складаючи долоні, – добродію, заради всього святого, я звертаюся до честі військового, до благородства дворянина – залиште мене! Чуєте: б’є північ, на мене чекають о цій порі.

      – Пані, – сказав юнак уклоняючись, – я не можу відмовити тому, хто так мене просить. Заспокойтесь, я залишаю вас.

      – І ви не підете за мною, не будете вистежувати мене?

      – Я зараз же повертаюся до себе додому.

      – О, я знала, що ви милий юнак! – вигукнула пані Бонасьє, простягаючи йому руку, а другою взявшись за молоток біля невеликих дверей, ледве помітних у кам’яній стіні.

      Д’Артаньян схопив простягнену руку й палко поцілував її.

      – О, краще б я ніколи вас не зустрічав! – вигукнув він з тією простодушною грубістю, якій жінки нерідко віддають перевагу перед вишуканою ввічливістю, бо вона розкриває справжні думки людини і доводить, що почуття беруть гору над розумом.

      – Проте… – мовила пані Бонасьє майже лагідно, стискаючи руку д’Артаньяна, який усе ще не відпускав її руки, – я не можу сказати так само щодо вас: хай на сьогодні усе скінчилось, але, можливо, завтра воно матиме продовження. Хтозна, якщо коли-небудь мене звільнять від обов’язку зберігати таємницю, чи не задовольню я тоді вашу цікавість…

      – А ви можете обіцяти відповісти і на моє кохання? – не тямлячись від захоплення, вигукнув юнак.

      – О, я не можу вам нічого обіцяти! Це буде залежати від тих почуттів, які ви зумієте викликати в мені.

      – Отже, сьогодні, пані…

      – Сьогодні, добродію, я відчуваю тільки вдячність.

      – Ви надто добрі, – сумно зауважив д’Артаньян, – і зловживаєте моїм коханням.

      – Ні, добродію, я користуюся вашим благородством – ото й усе. Але повірте, є люди, які вміють не забувати своїх обіцянок.

      – О, ви робите мене найщасливішою людиною у світі! Не забувайте цього вечора, не забувайте про свою обіцянку!

      – Будьте певні!