Три мушкетери. Александр Дюма

черга дати вам необхідні вказівки.

      – Слухаю вас.

      – Підіть до Лувру і знайдіть хвіртку, що виходить на вулицю Ешель. Там ви спитаєте Жермена.

      – Гаразд. А далі?

      – Він поцікавиться, у якій ви справі, і замість відповіді ви скажете два слова: Тур і Брюссель. Після цього він буде у вашому розпорядженні.

      – І що я повинен йому сказати?

      – Ви попросите покликати пана де Ля Порта, камердинера королеви.

      – А коли він покличе його і пан де Ля Порт вийде?

      – Ви пошлете його до мене.

      – Зрозуміло. Але де й коли я побачу вас знову?

      – А вам дуже хочеться побачити мене знову?

      – Авжеж!

      – У такому разі дозвольте мені самій подбати про це і ні про що не турбуйтеся.

      – Я покладаюся на ваше слово.

      – Можете вірити мені.

      Д’Артаньян уклонився пані Бонасьє, кинувши на неї такий закоханий погляд, яким тільки можна було охопити всю її маленьку чарівну постать. Уже спускаючись сходами, він почув, як двері за ним зачинились і ключ двічі повернувся в замку. За кілька хвилин він був уже біля Лувру. Входячи в хвіртку з боку вулиці Ешель, він почув, як вибило десяту годину. Таким чином, усі події, про які ми щойно розповіли, зайняли щонайбільше півгодини.

      Все сталося так, як і говорила пані Бонасьє. Почувши умовну фразу, Жермен уклонився, і вже за десять хвилин пан де Ля Порт був у кімнаті воротаря. Д’Артаньян двома словами розповів йому про все і повідомив, де переховується пані Бонасьє. Ля Порт двічі перепитав адресу і поспішив до виходу. Проте, зробивши кілька кроків, він раптом повернувся.

      – Юначе, – сказав він, звертаючись до д’Артаньяна, – одна порада.

      – Яка саме?

      – Те, що ви стали учасником останніх подій, може вам зашкодити.

      – Ви так гадаєте?

      – Я певен. Чи немає у вас друга, в якого відстає годинник?

      – То й що?

      – Зайдіть до нього, щоб він міг засвідчити: о пів на десяту ви були в нього. У юриспруденції це називається алібі.

      Д’Артаньянові ця порада здалася слушною, і він щодуху побіг до будинку пана де Тревіля. Прибувши на місце, він вирішив не заходити у вітальню, де, як завжди, було людно, а спитав дозволу пройти прямо до кабінету. Оскільки д’Артаньян часто тут бував, на його прохання зважили, і слуга відразу ж доповів панові де Тревілю, що його молодий земляк прийшов з якоюсь важливою новиною і просить прийняти його віч-на-віч. За п’ять хвилин пан де Тревіль уже запитував у д’Артаньяна, чим він може бути йому корисний і що змусило його до візиту в такий пізній час.

      – Вибачте, добродію! – сказав д’Артаньян, який, чекаючи капітана, встиг перевести стрілки годинника на три чверті години назад. – Я гадав, що двадцять п’ять хвилин на десяту – не надто пізній час для відвідин.

      – Двадцять п’ять хвилин на десяту? – вигукнув пан де Тревіль, обертаючись до стінного годинника. – Але ж це неможливо!

      – Переконайтеся в цьому самі, – запропонував д’Артаньян.

      – І справді, – погодився де Тревіль. – Мені здавалося, що вже значно більше. Отже, про що