Три мушкетери. Александр Дюма

Хазяїн будинку рушив за ним.

      – «Не шукайте своєї дружини, – прочитав д’Артаньян. – Вам повернуть її, коли в її послугах уже не буде потреби. Якщо ж ви спробуєте відшукати її – ви загинули».

      – Просто і переконливо, – сказав д’Артаньян. – Але, зрештою, це всього лише погроза.

      – Так, але ця погроза найбільш мене лякає. Я, добродію, звичайний городянин і боюся Бастилії.

      – Гм… – гмикнув д’Артаньян. – Та й мені не дуже кортить змінити це помешкання на одну з її камер. Коли б ішлося про те, щоб пустити в хід шпагу, – то це б іще нічого…

      – Але, добродію, я так розраховував на вашу допомогу!

      – Справді?

      – Щоразу зустрічаючи вас у товаристві таких завзятих мушкетерів і знаючи, що це мушкетери пана де Тревіля, отже, вороги пана кардинала, я гадав, що ви й ваші друзі, роблячи послугу нашій бідолашній королеві, матимете водночас втіху зруйнувати підступні наміри його преосвященства.

      – Безперечно.

      – І, крім того, я гадав, що коли ви заборгували мені за три місяці за квартиру і я ніколи не нагадував вам про це…

      – Так-так, ви мені вже наводили цей довід, і я вважаю його переконливим.

      – А крім того, я навіть не заїкнуся про плату, поки ви своєю присутністю будете робити честь жити в моєму будинку…

      – Чудово!

      – І ще… я хотів би запропонувати вам з півсотні пістолів, якщо, звичайно… що малоймовірно, у вас раптом виникла потреба в грошах…

      – Чудово! То, виходить, ви багаті, пане Бонасьє?

      – Точніше сказати, забезпечений. Мені пощастило зібрати трохи грошей, які я вклав у торгівлю галантерейними товарами, і вони приносять мені щороку дві-три тисячі екю. Крім того, я вклав певну суму в останню подорож знаменитого мореплавця Жана Моке. Отже, ви розумієте, добродію… Але що то? – несподівано скрикнув пан Бонасьє.

      – Що? – спитав д’Артаньян.

      – Он там, там…

      – Де?

      – На вулиці, навпроти ваших вікон, у під’їзді! Людина, закутана в плащ!

      – Це він! – в один голос вигукнули д’Артаньян і Бонасьє, впізнавши кожний свого ворога.

      – О, цього разу… – вигукнув д’Артаньян, хапаючись за шпагу, – цього разу він уже не втече від мене!

      І, вихопивши шпагу з піхов, він вибіг з кімнати.

      На сходах він зустрів Атоса і Портоса, які саме йшли до нього. Вони розступились, і д’Артаньян пролетів між ними, мов стріла, випущена з пращі.

      – Куди ти так поспішаєш? – гукнули йому вслід мушкетери.

      – Незнайомий із Менга! – не зупиняючись, відповів д’Артаньян і зник.

      Д’Артаньян не раз розповідав друзям про свою зустріч з незнайомим, а також про гарненьку мандрівницю, котрій цей чоловік доручив доправити якесь дуже важливе послання.

      На думку Атоса, д’Артаньян загубив листа під час бійки, яка спалахнула того дня. Дворянин, як гадав Атос, – а з опису, що його навів д’Артаньян, він дійшов висновку, що невідомий, безперечно, належить до дворянського стану, – дворянин не здатний на таку підлість, як викрадення листа.

      Портос у всьому цьому вбачав лише любовне побачення,