Три мушкетери. Александр Дюма

дружини.

      – А їй від кого це стало відомо?

      – Від пана де Ля Порта. Хіба я вам не казав, що моя дружина – хрещениця пана де Ля Порта, довіреної особи королеви? Отож пан де Ля Порт наблизив мою дружину до її величності, щоб наша бідолашна королева мала при собі хоч кого-небудь, кому вона могла б довіритися, – ця нещасна, яку покинув король, переслідує кардинал і зраджують усі.

      – Так-так, дещо вже вимальовується, – сказав д’Артаньян.

      – Отож продовжую, добродію. Чотири дні тому дружина приходила до мене – однією з умов її служби був дозвіл відвідувати мене двічі на тиждень. Бо, як я мав уже честь вам сказати, моя дружина дуже любить мене, і ось вона прийшла до мене і втаємничила, що королева останнім часом дуже боїться…

      – Чого ж вона боїться?

      – Річ у тім, що пан кардинал, здається, в останні дні переслідує і знущається з королеви більше, ніж будь-коли. Він не може їй пробачити історію з сарабандою. Ви знаєте про цю історію з сарабандою?

      – Хай йому біс! Чи знаю я! – вигукнув д’Артаньян, який уяви не мав, про що йдеться, але намагався показати, що йому все відомо.

      – Так що тепер це вже не просто ненависть – це помста!

      – Невже?

      – І королева гадає…

      – Що ж гадає королева?

      – Вона гадає, що герцогові Бекінгему відправили листа від її імені.

      – Від імені королеви?

      – Так, щоб викликати його до Парижа, а коли він приїде, заманити його в пастку.

      – Хай йому біс!.. Але ваша дружина, шановний пане… до чого тут ваша дружина?

      – Всі знають, як вона віддана королеві. її або хочуть віддалити від господині, або залякати, щоб вивідати таємниці її величності, або ж підкупити, щоб використати її як шпигунку.

      – Можливо, – сказав д’Артаньян. – А ви знаєте того чоловіка, що викрав її?

      – Я вже казав вам: мені здається, що я його знаю.

      – І як його звуть?

      – Цього я не знаю. Мені тільки відомо, що він – людина кардинала, віддана йому тілом і душею.

      – Але ви коли-небудь бачили його?

      – Так, дружина мені якось показувала його.

      – Чи немає в нього яких-небудь особливих прикмет, що за ними його можна було б упізнати?

      – О, звичайно! Це поважний добродій, чорнявий, смаглявець, з пронизливим поглядом, білозубий, а ще в нього шрам на скроні.

      – Шрам на скроні! – вигукнув д’Артаньян. – І ці білі зуби, пронизливий погляд, смаглява шкіра, чорне волосся, поважний. Це він, той чоловік з Менга!

      – Чоловік з Менга, сказали ви?

      – Так-так! Але це не має ніякого відношення до справи, тобто навпаки – це спрощує її. Якщо ми говоримо про одну й ту саму людину, то я одним ударом зроблю послугу і вам і собі, ото й усе. Але де можна знайти цього чоловіка?

      – Навіть не знаю.

      – А де він живе?

      – Не знаю. Та й бачив я його лише раз, коли проводжав дружину до Лувру. Він вийшов звідти саме тоді, коли вона входила, і вона мені вказала на нього.

      – Бісова личина! – пробурмотів д’Артаньян. – Все це дуже плутано. А від кого ви дізналися про викрадення вашої дружини?

      – Від