Три мушкетери. Александр Дюма

фехтування та вигадувати більш-менш дотепні витівки.

      Справді, четверо таких людей, як вони, четверо молодиків, ладних для друга віддати все – від гаманця до життя, здатних завжди підтримати один одного і ніколи не відступати, які виконували всі разом або кожен окремо прийняті спільно рішення, чотири шпаги, що загрожують чотирьом сторонам світу або звернуті проти єдиного ворога, неминуче повинні були, потай чи відкрито, прямо чи кружним шляхом, хитрістю чи силою, пробити собі дорогу до очікуваної мети, хоч би якою далекою і недосяжною вона була. Д’Артаньяна дивувало єдине – те, що його друзі ніколи раніше навіть не замислювалися над цим.

      Тепер він почав сушити собі голову над тим, куди саме слід спрямувати цю потужну, помножену на чотири силу, за допомогою якої – він не мав у цьому сумніву – можна було, немов спираючись на легендарний Архімедів важіль, перевернути світ, – аж раптом почув обережний стукіт у двері. Д’Артаньян розбудив Планше і наказав йому відчинити.

      Нехай ці слова – «розбудив Планше» – не введуть в оману читача, який може подумати, що дія відбувається вночі або в досвітню годину. Нічого подібного. Щойно вибило четверту пополудні. Дві години тому Планше прийшов до свого хазяїна і попросив дати йому пообідати, а той відповів йому приказкою: «Хто спить – той обідає». І слуга вирішив послухати мудрої поради.

      У супроводі Планше до кімнати ввійшов простакуватий чоловік, на вигляд городянин.

      Планше після «обіду» закортіло на десерт послухати, про що йтиметься, але відвідувач сказав, що розмова конфіденційна і йому хотілося б залишитися з паном д’Артаньяном сам на сам.

      Д’Артаньян випровадив Планше і запропонував відвідувачеві стілець.

      Якийсь час у кімнаті панувала мовчанка. Чоловіки пильно придивлялися один до одного, намагаючись скласти попередню думку про співрозмовника. Нарешті д’Артаньян уклонився, даючи зрозуміти, що готовий вислухати свого гостя.

      – Мені характеризували пана д’Артаньяна як мужнього юнака, – мовив відвідувач. – І слава, якої він зажив, спонукала мене довірити йому таємницю.

      – Кажіть, добродію, кажіть! – вигукнув д’Артаньян, відразу збагнувши, що справа може дати непоганий зиск.

      Відвідувач знову на мить замовк, а потім вів далі:

      – У мене є дружина, яка служить кастеляншею в королеви. Господь дав їй і розум, і вроду. Ось уже три роки, як ми одружені. Хоча посаг молодої мало кого спокусив би, але пан де Ля Порт, старший камердинер королеви, доводиться їй хрещеним батьком і підтримує її…

      – То що сталося? – спитав д’Артаньян.

      – А сталося те… – сказав відвідувач, – сталося те, що мою дружину вчора вранці, коли вона виходила з білизняної кімнати, викрали.

      – І хто ж викрав вашу дружину?

      – Я, звісно, з цілковитою певністю нічого не можу сказати, але підозра в мене є.

      – На кого ж вона упала?

      – Чоловік, який уже давно не дає їй просвіту.

      – Біс