У вогні плавильника.Золото. Ганна Гороженко

Ми хочемо, аби ви продали. – Понхас зітхнув і зіщулився.

      – Щоб продати, я маю знати його повну вартість. А відтак я мушу довідатись, які ще таємниці закладені в книзі. Ті таємниці, про які ви мені натякнули. – Анна хижо всміхалась.

      – Все, що вам дано знати, ця книга вже відкрила. Усі ці знання, якими ви володієте. Все решта – це для народу Ізраїлевого. – Понхас повів упевненіше. Він поглянув на Корецьку пронизливо і суворо. Його дрібні чорні очі під сивими бровами виглядали навіть дещо загрозливо. Корецька торкнулась великим пальцем правиці до верхньої губи і замислилась. Вона мовчала, розвернувшись у бік вікна, за яким раділо життю різнобарвне літо.

      – Тобто таки є якась таємниця, більша за ту, яку я вже розкрила. – Анна промовляла немов лише до себе. – Мабуть, це щось дуже важливе або цінне… Ви ж так швидко сюди прибули… Відтак надто важливе для вас. А може бути, і для мене….

      Понхас мовчав, він і так забагато бовкнув Корецькій, через що вже почав нервувати. «Казав я їм, я поганий перемовник. А вони всі затягнули – не бійся, прямуй до неї. Ох, бідна моя сива голова». Єврей закряхтів, його хворий поперек нагадав про себе.

      – Я хочу знати більше про цю книгу, Понхасе. Я не продам її, доки не знатиму все, – нарешті озвалась княгиня до гостя.

      – Я не маю права вам казати більше. Але повірте, що в руках неюдея ці знання принесуть самі нещастя і смерть. Це дуже кровожерлива книга, ваша світлосте. Вона не лише дає, вона забирає, багато забирає.

      – Понхасе, не треба мене лякати цими вигадками для селян, – буркнула княгиня. – Якщо ви не маєте права вести далі перемови зі мною, скажіть, хто може. Я сама навідаюсь до цієї людини.

      Корецькій кортіло дізнатись, про що ж насправді ця книга. Сама назва «Еш Мецареф», що означає «У вогні плавильника» наводила її на роздуми, що там не лише про алхімію, щось більше криється у тому вогні і хто ж він – той плавильник? Загадка, яку, відчувала Анна, варто було розтлумачити.

      – Шломо Фабісевич у Білій Церкві вам скаже більше, ваша світлосте, – промовивши ці слова, Понхас відчув, як з його плечей впав тягар.

      – Ви попередите його про мій візит? – На ці княгинині слова гість схвально кивнув. – Я не змушу себе довго чекати, Понхасе. А вам вже час іти.

      Корецька ледь кивнула старому, підвелась із крісла і повернула у бік виходу. Вона не проводжала гостя, який повільно сунув до своєї брички. Анна поспішала до замкового саду, де на зеленій траві був ще свіжим килим яблуневих пелюсток, де заливалися-тьохкали птахи, в ледь помітному тремтінні і в живодайній насолоді, зароджувалось нове життя.

      Розділ VII

      Довгі пальці худорлявої руки з темною родимкою на зап’ястку відбивали на перилах такт жартівливої пісеньки, яку Іосиф Рутський почув на ярмарку у Вільні. Слів він не пам’ятав, але мелодія все ніяк не йшла йому з голови. І хоч не пристало панотцю слухати такі непотребні пісні, та ще й запам’ятовувати їх – він врешті здався. Мотив встромився в його пам’ять і час від часу виринав звідти. Та ще в найнезручніший