У вогні плавильника.Золото. Ганна Гороженко

чому ти мені тепер не снишся?» – сльози навернулись, і княгиня струсила головою, аби викинути з неї увесь сум. Приречено потягнулась до модних шат, які чорніли на спинці крісла. В ту саму мить до опочивальні залетіли служниці, і хазяйка одразу перетворилась на сувору і різку господиню краю Корецьких.

      «Треба довести цю справу до кінця… Цей Понхас і книга…» – жінка занурилась у справи, розмірковуючи, як їй довідатись, що знає той єврей, який зустрівся їй на Подолі. Поки служниці вдягали на пані вовняні панчохи, обв’язували їх червоними шовковими стрічками, масивні темні черевики, корсет, численні підспіднички, спідницю з темного шовку, яка шелестіла з кожним рухом княгині, чорний корсаж, прикрашений бантами та перлами, і нарешті високі мереживні манжети та великий відкладний комір із брюсельським плетивом. Від заушниць, які закривали шию, Корецька відмовилась, підставивши білу шкіру сонцю та людським поглядам. Служниці стривожено позирнули одна на одну, але слухняно прибрали тканину, якою добропорядні пані прикривались, бо так веліли суворі правила, що їх встановили на цих землях не менш суворі чоловіки. Корецька знала, що як виїде в такому вигляді за мур власного замку, місцевий люд її вчинок обговорюватиме не день і не два, це ж справжній скандал – княгиня-удовиця порушила догмати моди, які останнім часом стали більш жорсткими, ніж будь-коли раніше. Але хоч трохи відкритись сонцю – цього прагнула її душа, скинути пута, якими, так вона відчувала, її обв’язали після смерті чоловіка, поставивши на неї клеймо – «доброчесна удова».

      «Яка ж я, в біса, доброчесна» – всміхнулась своїм думкам княгиня і вдоволено оглянула власне відбиття у дзеркалі, де окрім її білого лиця і шиї, оздобленої коштовним коміром, блимали вогники свічок. Та не міг пристрасний вогонь зрівнятись з жагою до звершень повелительки Лісників, і жінка задмухала язички полум’я.

      Корецька вже збиралась іти, як впала їй в око книга, що тьмяніла палітуркою біля дзеркала. Анна потягнулась до невеличкого стародруку – той був писаний латиною.

      – Хто це сюди приніс? – Корецька суворо встромилась у служок. Одна з них потяглась до палітурки і побілівши, ледь прошепотіла:

      – То мій молитовник, пані…

      – Латинський? – хазяйка змірила дівку поглядом, і від того служниця ще більше принишкла.

      «Єзуїти вже геть пустились берегів. На моїх землях проповідують! Та з цим я владнаю пізніше». Княгині зараз було не до слуг і їхніх релігійних вподобань. Її непокоїло геть інше.

      Корецька вирішила закликати Понхаса, аби самій розпитати його про ту дивну розмову на київському Подолі. Орендар прибув до княгині у той же день, щойно отримав листа. Обережно проковзнув до світлиці, озирнувся – чи нема когось у кутах зали, потроху човгаючи, наблизився до столу і ще раз оглянув кімнату. Він помітив, що вже немає на стіні портрета Юхима Корецького. Натомість з’явився інший – Анни, з високо піднятим підборіддям, в горностаєвій пелерині, ознакою високого статусу – рівні королям.

      Хазяйка увірвалась