У вогні плавильника.Золото. Ганна Гороженко

що сонце так може пекти?». Княгиня зирнула на супровідницю-служку, яка пітніла у своєму вовняному одязі, але не пристало челяді поводитись непристойно і скидати одежини, навіть у спеку, тож служниця сиділа бліда як полотно, лише крадькома витираючи піт з чола.

      Корецька вирішила відволіктись від набридливої задухи. І подумки вона вже дісталась Білої Церкви, куди неспішно котився її ридван в оточенні численних надвірних козаків. У цьому місті княгиня збиралась зустрітись зі Шломо Фабісевичем, євреєм, до якого їй порадив звернутись Понхас. Спершу Анна вагалась чи варто вирушати у путь, бо була впевнена, що цей Шломо все одно спробує приховати від неї те, що її цікавило найбільше, – які ж іще таємниці містились в «Еш Мецареф»? Але іншого шляху дізнатись бодай щось не було. Корецька таки наважилась їхати у Білу Церкву, і попри пересуди, які неодмінно будуть, як люд дізнається, що княгиня самочинно рушила у єврейський кагал. «Та що робити? Не сидіти ж на місці. Ганьбитись – не битись» – підсумувала княгиня подумки.

      Похитування дормезу Анну заколисувало. Дорога була довгою. Карета іноді зупинялась через тисняву. Широкий Чорний шлях, який вів аж до самого Криму, в мирний час слугував торгівлі, а під час війни ним гнали татарський ясир – чоловіків, жінок та дітей. Подейкують, що незабаром на цій дорозі знову може з’явитись армія кримського хана, союзника османського султана. Бо останній – новий правитель Осман II, кажуть, зовсім дитя з розхитаними нервами, ще й надто розгніваний зухвалою втечею полоненого – її сина Самійла, і готується мститись русинам. Саме тому на дорозі з Києва в Білу Церкву – численні загони реєстрових козаків, яких скерували гетьман та князі до фортець та замків, розташованих уздовж Чорного шляху. Тож аби воїни виконали наказ і дістались поселень хутчіш, панським і торговим дормезам доводиться спинятись.

      За вікном карети – густі ліси, темні хащі. Споконвічна руська земля. За часів старого князя Ярослава, якого досі називають Мудрим, заснували на цьому шляху місто Юр’їв – з мурами, фортецею і білим єпископським собором. Кажуть, пишне було місто і славне. Втім, війни, кочовики і орда нічого з тої давньої слави не лишили. Витоптали її всю. Майже всю, залишивши самі руїни. Багато часу напівзруйнований собор своїми білими мурами впадав в око на Чорному шляху. Проїжджим знаменував, що раніше стояв тут міцний давньоруський град. І одним своїм виглядом доводив марність і швидкоплинність усього в житті – бо ж найміцніші мури з часом руйнуються, слава вивітрюється і держави занепадають. Рештки храму слугували маяком для подорожніх, які долали цей шлях. Вони так і називали це місце – «Біла церква» – і спинялись перепочити під її стражденними, однак німими стінами. Та правду кажуть, що місця, які мають Божу іскру, врешті завжди відроджуються. Так і це місто воскресло, тут з’явилась нова фортеця, новий замок і в мурованому храмі знову залунали пісноспіви.

      Анна помітила, як за вікном купчаться хати. Горнуться одна до одної, чіпляючись стріхами. Ліс відступав. Це знак, що княгинин