У вогні плавильника.Золото. Ганна Гороженко

відчула, що могильний жах вже полишив її. У неї справді не було часу боятись. Слід так багато зробити! Здійснити свій задум попри що – як їй хочеться, аби любий Самійло мав свою державу, край Корецьких! А для цього саме зараз найкращий час – слава про князя шириться усім світом, землі на Дикому полі підкорюються її козаками, люд прибуває у зведені Корецькою міста, золото вариться в її замку. Так, це справді найкращий час, аби створити власне королівство. І ані монарх Речі Посполитої, ані московський цар, молдовський господар, кримський хан чи османський султан не зможуть здолати їхній рід.

      Анна пригадала слова юдея Понхаса, які він промовив до неї на Подолі. Він напевне говорив про книгу «Еш Мецареф» – «таємниця, яку вона не пізнала, з якою можна творити дива». То що може бути за диво більше від створення золота з праха? Філософський камінь, вічне життя чи потужна влада над людьми? Корецька тепер вірила, що все це можливе – що це не байки і не вигадки, що дива таки існують.

      Дормез вкочувався у замкові ворота. На ганку майнула постать її невістки. Мовчазна Катерина Могилянка уникала спілкування зі свекрухою. Молода була при надії, і син Анни, Самійло, привіз її до матері, аби та пригледіла за невісткою. А сам рушив по справах в Корець та інші родинні обійстя. Княгиня спіймала себе на думці, що мала б співчувати чужинці, яка втратила дім і близьких, яка багато страждала за свій молодий вік, але жалю в серці свекрухи не було. І навіть навпаки… Пані відмахнулась від думок про своячку і знов зосередилась на словах Понхаса.

      Переступивши поріг, Корецька різко зняла хутряну шапку, намітку та заушниці, розстібнула накидку і рушила у бік книгозбірні. Саме там знаходяться старі записи про її орендарів. Усі перемови та угоди із ними, а також спостереження, які княгиня занотовувала власною рукою і передавала на зберігання писарю. Анна вирішила перечитати їх – пригадати всі деталі спілкування із цим юдеєм. Понхас, який орендував Білогородку десять років тому, ніяк не полишав її думок.

      Писаря на місці не було, але книгозбірня – відчинена. Світло з вікон падало прямокутними плямами на підлогу, та цього на кімнату було замало. Княгиня запалила свічки у канделябрі від лампадки і стала перебирати папери у скрині під столом. Це й був архів Корецьких. Великі зшитки з пожовклих аркушів, важкі – наче справжні фоліанти. Книги ж, грецькі та латинські переклади, релігійна література та навіть лицарські романи – все знаходилось в інших сундуках, що стояли рядком під вікнами.

      Корецька переставила свічник на підлогу і почала виймати одну за одною теки з особистими відомостями про її орендарів. Їхні історії вкривали вицвілу і зачовгану підлогу – немов торішнє листя. Від солодкого запаху старого паперу і пилу засвербіло в носі. Анна різко відвернула голову, аби чхнути, аж раптом на самому дні скрині помітила зблиск крихітної палітурки у металевому окладі. Ззовні схожої на Євангеліє. «Їй тут не місце». Хазяйка перекладала книгу з руки