У вогні плавильника.Золото. Ганна Гороженко

за ротмістром у бік дормезу сунув бородань у кіпі. Темне курчаве його волосся звивалось аж до самих плечей. Чоловік трохи шкутильгав, спирався на палицю зі срібним набалдашником. Темними очима він сверлив Корецьку, яка спиною відчула той погляд. Волоски на шкірі рук стали торчма, спиною пробіг холодок – те саме вона відчувала нещодавно у рідному замку в Лісниках, коли знайшла дивний латинський молитовник. Жінка розвернулась і зустрілась із холодним зором бороданя. І не було в ньому, здавалось, чогось мирського і живого. Він був колючим, суворим і навіть мертвим – а ще таким же глибоким, як темні води, де немає живодайного повітря і в яких так легко згинути і піти на дно.

      – Перепрошую, ваша світлосте, за моїх робітників. До нас рідко навідуються такі поважні люди, – чоловік ледь схилив голову, спершись на палицю.

      – Кольорове скло? – княгиня перевела погляд на барвисті скельця. – Дороге задоволення…

      – Дорожче навіть, ніж ви можете собі уявити. – єврей майнув рукою на майстра, і той підніс йому скельце.

      – Бачите, окрім того, що воно червоне, посередині тут ще й видуте коло. Тобто скло неоднорідне. Таке враження, що то застигла вода саме тієї миті, коли по ній розходяться кола.

      Княгиня роздивлялась незвичне скельце, на краю якого райдугою миготіли різнокольорові зблиски. Торкнулась рукою рівної холодної поверхні – живодайна прохолода в таку спеку…

      – Але ж це… новий винахід? – поцікавилась Анна.

      – Не такий вже й новий. Це називають королівським склом. Кілька століть тому таке стали робити у французькому Руані. Процес виготовлення там досі тримають у секреті. Але немає нічого прихованого, що б не стало явним – так кажуть у вашій церкві? – кучерявий розтягнув тонкі вуста, але посмішка видалась радше хижою, ніж радісною. Від того Анну пересмикнуло і вона відняла руку від скла. – Ви приїхали до нас, і це відважний вчинок. Ваша світлосте, ви дуже мужня.

      – Мене не треба вихваляти, пане?.. – княгиня змірила співрозмовника зверхнім поглядом.

      – Я не сказав вам своє ім’я, ваша світлосте! – схопився кучерявий. – Шломо Фабісевич, – він знову сперся на свій ціпок. – І я нечемний господар. Заходьте до мого дому.

      Чоловік пошкутильгав у бік новенької незашкленої кам’яниці. Корецька вагалась, чи переступати їй поріг єврейського дома. Озирнулась. Вірні їй люди стояли стіною, яка відокремлювала пані від решти вулиці і, здавалось, цілого світу. Жінка відчула, що не сама попирає неписані русинські правила, які застерігали християн заходити у будинки вірян інших релігій. Може за тим, аби ті не піддавались сумнівам у правильності власної віри? «Ганьбитись – не битись» – повторила подумки Корецька і зробила крок уперед.

      Оселя Шломо Фабісевича була уставлена дорогими різноманітними меблями. Лави були застлані східними килимами, на столі – срібний посуд. Таке відчуття, що це помешкання не торговця-єврея, а заможного шляхтича.