Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

щоб сідав поруч, а він, бідолаха, все ніяк не міг отямитись, хоч Тетяна й попередила, хто чекає на них. Нізащо нe хотів розлучатися з гвинтівкою: так із нею за стіл і посунув.

      – Та одстав її к бісу! – аж розсердивсь Іван. – Ніхто тебе тут не зачепить.

      – А може, він з нами воювати збирається. – Жора як був голий по пояс, так за стіл і сів. Дізнавшись, що Ашот із Вірменії, аж пальцями приклацнув – Та це ж те, що нам треба, начальник! – І підкладав тепер на тарілку Ашотові то картоплю, то м’ясо. – Їж, дорогий, їж та поправляйся пошвидше! – наче збирався його різати. Сам же не їв; знехотя копирсався в тарілці, допитувався, чи добре Ашот знає Кавказ. Особливо цікавився дорогами, що ведуть до Туреччини.

      – Ах, Туреччина! – закочував під лоба очі. – Султани, мінарети, гареми! Гашиш, кишмиш і фелюги!

      Їли довго й сито. Тетяна аж сп’яніла од їжі (чарку вона ледь пригубила), голова стала важкою, одразу захотілося спати. Івась теж он куня над тарілкою. Іван стає все похмурніший (завжди отак від горілки), а Жора все веселіший:

      – Ваше здоров’я, мадам! Ваше здоров’я! – світив золотими коронками то до Тетяни, то до Галі, хилив чарку за чаркою, навіть губів не замочуючи. Під кінець розвеселився зовсім, зірвався на ноги:

      – Музика, туш! Жора показує танець!

      Вийшов на середину, козирем пройшовся по хаті.

      Цыпленок жареный,

      Цыпленок вареный…

      Цыпленок тоже хочет жить.

      Его поймали,

      Арестовали,

      Велели паспорт предъявить…

      – А откудова у бедного колхозного цыпльоночка паспорт? – строго заокругливши очі, спитав Жора.

      Його ноги вибивали чечітку – все швидше, швидше – тільки носки чобіт миготіли, і вже інша, в такт, пісенька вилітала з-під випещених вусиків, з червоних губів:

      Здравствуй, моя Мурка,

      Мурка дорогая,

      Здравствуй, моя Мурка, и прощай.

      Ты зашухерила

      Всю нашу малину.

      А теперь маслину получай…

      Все швидше, швидше шаленів чечітковий дріб, наган підстрибував, бивсь, метлявся, чуприна нависала на лоба, на очі, на тонкий, перебитий посередині ніс. А-та-та!.. – сипався, слався дріб, – вже он і Галя плечима посмикує, й Іван пальцями вибиває по столу, й Ашот очима поблискує, а Івась аж рота розтулив, дивлячись на чудернацького дядька.

      Жора ж наостанок так розійшовся, сипонув таким перебором шаленим, що, здавалося, ось-ось повідлітають підметки.

      Потім, червоний, розпашілий, церемонно вклонився, ще й руку до серця притиснув, наче був на естраді:

      – Благодарю за вніманіє!

      – Благодарю – мало! – озвався Йван: він знову розвеселився, вовчі тіні пощезали з очей. – Осьо тобі нагорода! – Та й хлюпнув у порожню Жорину чарку, аж полилося через вінця.

      Жора на чарку навіть не глянув. Підсів до Ашота, обійняв за плечі:

      – Вот так Жора гуляєт!.. Давай разом з нами! Приставай до нашого табору!

      – А він уже й без того вмовляння пристав, – відповів за Ашота Іван. – Голос його лунав рівно й насмішкувато. –