Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

дивилась, дивилась на важкі коров’ячі вим’я, врешті не витримала:

      – Село ваше далеко?

      – Нє, – мотнув головою пастушок. – Тільки вам туди зараз не можна. – Він про щось, мабуть, догадувався, а то й просто не вірив, що вони – не партизани. – Поліцаї вас одразу ж спіймають. Вони знаєте, які зараз злі?

      Тетяна вже знала: по Гайдукові. Однак треба було щось робити: якщо вони не знайдуть що поїсти, то далеко не зайдуть.

      – А ти не зміг би сходити в село? – запитала нерішуче. – Щось принести поїсти?

      – Нє… у мене ж корови…

      – Ми їх попасемо, – продовжувала умовляти Тетяна. – Поки ти збігаєш… А за це ми тобі ось що дамо. – Тетяна поспіхом зняла з себе жакет, поверх кофти надітий. – Ось на, передай матері.

      – Не треба, – аж одсахнувся пастушок, обличчя його враз стало якесь ображене. – Мати мої давно вже вмерли…

      Подумав, подумав, зблимнув світлими віями: – Я б і так збігав, так дядько Лука мене вб’є.

      – Хто це – дядько Лука?

      – А староста… Я у нього й живу…

      «У наймитах», – подумала Тетяна. І мов тільки зараз помітила, який на ньому одяг – благенький: сорочина подерта, а штаненята ледь прикривають коліна.

      – А ви, мабуть, голодні? – спитав пастушок. І, не чекаючи відповіді, зняв торбу, поклав перед Тетяною: – Осьо візьміть.

      – А ти? – запитала ‘Тетяна. – Ти ж теж не їв?

      – Нє, я поїв! Я уже снідав… Це мені на обід.

      – Отож і пообідаєш. Чого це ми тебе об’їдатимемо?

      – Та беріть! – В пастушка аж сьози на очах забриніли. – Я й без обіду… Я звичний…

      Тетяна безпорадно оглянулася на Івася, який не міг одірвати од торби голодного погляду, на Ашота, який продовжував сердито возитись з гвинтівкою, звела вдячний погляд на пастушка:

      – Спасибі, дитино!.. Як же тебе хоч звати?

      – А Колько.

      – Спасибі тобі, Колю. Щоб же ти був здоровий і щасливий! – Тетяна не знала, що іще побажати Колькові, а той тільки носом шморгнув, зніяковілий.

      – Тіки хліба там мало, – сказав тихо Тетяні. – Зате картоплі багато… Картоплі вони не жаліють: свиням варять, то я беру скіки хочу. – З жалем зітхнув. – Я і більше набрав би, аби знав, що з вами зустрінуся…

      А Тетяна вже дістала хліба окрайчик, в лопух дбайливо загорнутий, дев’ять картоплин – весь обід пастушків. Якраз по три картоплини на кожного. Окраєць, повагавшись, розламала навпіл: Івасеві й Ашотові.

      – А собі? – ревниво спитав Івась: ніколи не сяде їсти без матері. Ашот же розламав свою пайку навпіл, простягнув половину Тетяні.

      – Бери! – аж сердито. – Ми звірі, да?.. Ти голодний, а ми ситі?

      Мусила ділити заново: на три рівні пайки. Колько ж відійшов убік: вдає, що його у траві щось зацікавило.

      Почистили картоплю, стали їсти, пильнуючи, щоб не зронити й крихти.

      – В школу не ходиш? – спитала Тетяна.

      – Нє, – крутнув головою Колько. – У нашій школі поліція. І парти вже попалили.

      – А вчителі? Вчителі лишилися?

      – Лишилися. Тіки вони вже не учать.

      «Те, що і в нас», – зітхнула Тетяна.