Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

й ти поспиш?.. А я пригляну за коровами.

      – Нє…

      Підійшов Ашот, спитав заклопотано, куди йти далі. Але Тетяна не знала й сама. Знала тільки одне: мали кудись подалі забратися, щоб не потрапити до рук Гайдукові. Стала розпитувати у Колька, які села поблизу, щоб хоч якось зорієнтуватися, бо в оцих бур’янах недовго й заблукати. Але Колько й сам не встиг іще ніде побувати: світ його обмежувався лише рідним селом та довколишніми пасовиськами.

      І Тетяна вирішила йти прямо на південь. Бо на північ – Хоролівка, там повно поліцаїв і німців, а Гайдук напевно ж усіх попередив.

      – Пішли до Кавказу! – аж повеселішав Ашот. – Там гори знаєш які?..

      «Ой Ашоте, Ашоте, поки до твоїх гір доберемося, то й підошви постираємо!..»

      Розбудили Івася.

      – До побачення, Колю! Спасибі тобі, дитино, за все! Ти ж нікому не кажи, що нас бачив.

      – Нє…

      Скільки й оглядалася Тетяна, стояв укопаним стовпчиком…

      Йшли аж до вечора. Знову смажило сонце, набивалася до рота пилюка, все дужче щеміла подерта, подряпана шкіра на руках та ногах. Івась не витримав, мовчки заплакав, налетівши на будячище. «А не лови ґав! – смикнула його сердито Тетяна. Взяла його руку, витерла кров. – Дивися уважніше та тримайся Ашота». Син висмикнув руку, пішов за Ашотом, який продирався крізь бур’яни, аж тріщало: чутно було хтозна й куди. «Ашот, Ашот, тихіше не можна? – «Можна – крила давай!» – озвався Ашот. Вони йшли до вечора, поки знову наткнулися на скирту й вирішили ночувати під нею. Хотілося пити і їсти, бо хоч і траплялися села, вони їх оминали стороною, боячись попастися в руки поліції. Бо ще ж і оця гвинтівка, що з нею ніяк не хотів розставатися Ашот. Ну, навіщо вона йому?

      «А як на поліцаїв натрапимо?.. Або на німців?.. Руки вгору й здаватися, да?..»

      А багато він навоює отією гвинтівкою?

      Скільки зможе. А в табір більше не піде. Якщо й візьмуть Ашота, то тільки мертвого…

      Й Івась дивився на Ашота – очі горіли!

      Ой, вояки ви мої дорогі!..

      Йшла й думала, що його робити. Забратися б подалі, де б їх ніхто не пізнав, а там уже якось воно буде: світ же не без добрих людей. Перебудуть, поки повернуться наші («А чи повернуться?» – думка єхидна. Тетяна аж головою мотала, її відганяючи), переждуть лиху годину, а тоді знову в Тарасівку. Не може ж того бути, щоб десь руки робочі не потрібні були! Тетяна ладна що завгодно робити, аби тільки якийсь притулок знайти.

      Думала про це, коли й спати вкладалася в перепрілій соломі. Та воно, може, й краще: ніхто на таку солому не спокуситься, не прийде по неї, вона і в печі навряд чи горітиме, – тільки й того, що од мишей аж ворушиться. Пищать під самісіньким вухом, і чимдужче темнішає, тим заповзятіше возяться. Здійняли нарешті такий шарварок, що навіть Івась підхопився: замолотив сердито кулаками по соломі. На хвилину мов стихли, а потім знов за своє.

      – А ти не прислухайся! – пораяла Тетяна синові.

      – Еге, не прислухайся! Як вони пищать у самісіньке вухо!

      Врешті не витримали: набрали по оберемку соломи, послались у бур’яні, од скирти подалі. Івась і тут не міг довго заснути: крутився,