Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

дивився заздрісно вслід. Підійшов потім до матері (вирішив-таки пересердитись), улесливо заглянув у очі:

      – Ma, можна, я на горище полізу?

      – Там ще тебе не хватало! – озвалася Тетяна сердито: була переконана, що все горище нашпиговане зброєю. – Спробуй тільки залізти, я не знаю, що з тобою й зроблю!

      Івась знову розсердився на матір. Забився в куток, надувся, як сич: лишився, нещасний, без зброї!

      – Та вони всі однакові! – втішала Галя Тетяну. – У мене он брат: самопалом замалим очі не вибив! Як стрельнув, то шротом так лоба і всіяв. І думаєте – покаявся?.. Тато із нього сім шкур спустили, а він знов за своє. Отак і воювали, поки не виріс…

      Галя вже несла до печі солому – зібралася прати. «Поки ті чорти по голові не товчуться!» Всунула три чавуни величезні, щоб закипіло. Тетяна взялася їй помагати. Й Івасеві робота знайшлася: од колодязя воду носити.

      – На, воюй ось із відрами!

      Кривився, але носив.

      Впоравшись із пранням, їсти варили. Потім годували худобу. Потім вичищали в корівнику. Почистили й саж: з-під льох, що ледь ворушилися. («Каже: продамо, – лаялася Галя. – А де той у чорта зараз базар?!») Роботи вистачало, аби охота була. Тетяна й незчулася, як день збіг до вечора: склала руки, коли вже зовсім потемнішало.

      Вечеряли втрьох: притихлі, натомлені, мимоволі прислухалися: їдуть? не їдуть? Й тривога потихеньку заповзала у душу: дуже ж бо моторошно було зараз на хуторі! Бо що вони, дві жінки й дитина, робитимуть, як до них лихий хто увалиться?

      І як вона, Галя, лишалась одна?

      – І вам не страшно ото?

      – Страшно, – признавалася Галя. – Тільки куди маю діватись?

      І справді – куди? От і їй, Тетяні, куди діватися з дитиною? Світ, здається, широкий, а в ньому – лише глухі закутки. Ускочиш – не виберешся.

      – Ну, давайте вже спати, – позіхнула Галя: засиділися за столом замалим не до півночі. – Сьогодні вже нe повернуться. Видать, в далекі краї покотили.

      Тетяна довго не могла заснути: все здавалося, що хтось ходить попід хатою. А ще наче фаетон стукотить. І коні тупочуть.

      Діждалися їх аж на третій день, після обіду. Приїхали натомлені, але веселі: особливо Жора та Йван. Пилип, той завжди мов щойно зі сну. Ашот же якийсь аж наляканий: мовчки помагав розпрягати коней.

      – Галю, держи!

      Іван, зіскочивши на землю, діставав чемодани. Великі, з жовтої шкіри, обтягнені ремінням, в сяючих бляшках і пряжках – Тетяна таких і не бачила. Один… другий… третій…

      – Неси прямо до хати… Там розберемося… А ви чого? – до Тетяни. – Беріть, помагайте!

      Тетяна теж узяла чемодан. Важкенний, ледве донесла. Знову вийшла. Жора з Іваном саме діставали якийсь довгий сувій, у рядюгу замотаний.

      – Сам донесеш? – спитав Івана.

      – Донесу.

      Іван присів, завдав сувій на плече. Пригинаючись, поніс до комори.

      – Галю, одмикай!

      Галя побігла по ключ. Тетяна ж дивилася на Жору. Весело насвистуючи, він знову поліз на фаетон, дістав з-під сидіння мішок. Мішок весь був рудий,